«Окупанти все руйнують, просто стирають з лиця землі»

Я з Маріуполя. Жила собі, все було добре. І всього цього не стало вмить. Усе через вторгнення.

24 лютого я була на роботі. Почула вибухи, але не надала цьому значення. Коли приїхала додому, ситуація уже була серйознішою.

Моя невістка була вагітна, на восьмому місяці. У неї ще є трирічна дитинка. Боялися за неї, за малого. У нас був невеликий запас харчів, тому нестачі не було. Але страх за життя змусив нас виїхати. Виїжджали пізно вночі, перешкод не було. Їхали швидко, прибули до Дніпра. Хотіли за тиждень повернутися, але… Дуже боляче.

Багато людей нам допомагало. У Дніпрі не було де зупинитися, тож ми заселилися до готелю. Там нас безкоштовно годували, надали 50% знижку на проживання. Потім ми знайшли постійне помешкання. У благодійних центрах отримували гуманітарку.

Я довго не спала, сиділа на таблетках. Найбільше мене шокувало те, як окупанти все руйнують, просто стирають з лиця землі. Не доберу слів, як саме це назвати.

Війна дуже вплинула на нашу родину: ми стали ближчі одне до одного. Зараз я гостюю у батьків в Одесі – вони теж виїхали. А так живу в Дніпрі з невісткою та її дітками. Малюк народився майже рік тому, 21 березня.

Війна закінчиться нашою перемогою. Усе буде добре. Усе буде Україна. Це ж вони до нас прийшли, а не ми до них. Дуже хочеться повернутися до рідного Маріуполя. Тут я просто живу в очікуванні.