"Окупанти прийшли нас вбивати"

Я проживав у місті Маріуполі, працював на комбінаті Азовсталь. Все було добре. А потім прийшла війна, і нам довелося виїхати з окупованих територій у Запоріжжя. Потім мене запросили на роботу, і я працюю у Кривому Розі. 

24 лютого 2022 року - це був найстрашніший день. Я збирався на роботу о 4:40 ранку. Перший приліт був за 500 метрів від нас - так я зрозумів, що розпочалася війна. Потім почали бомбити, я пішов на роботу. Там уже було влучання, і ми почали зупиняти тепловози й готуватися до консервації. Потім ще ходили на роботу, а бомбардування ставали все гучнішими і все частішими. Поки я був на роботі, діти і дружина спускалися в підвал. Були потужні влучання і зовсім близько. Прилетіло у сусідній будинок навпроти нашого. У наш дім теж було влучання. Вилетіли дах і шибки, і двері, і паркан, і ворота. 

Ми були в блокаді: не було ні світла, ні води, ні газу, ні інтернету. Нічого було їсти, нічого не працювало, не було ліків. Була справжня гуманітарна катастрофа. Дітям же не поясниш, що немає нічого їсти. Ми зрозуміли, що потрібно виїжджати. А їхати ми хотіли тільки на нашу українську територію, де нормальне життя. Україна турбується про своїх людей. Розповідали сусіди, що орки вибивали двері у людей, які виїхали, і виносили з квартир абсолютно все, що могли винести. 

Ми змогли виїхати тільки завдяки нашим захисникам - українським військовим. Вони випустили нас по тій території, яку вони контролювали. Намагалися домовлятися, що окупанти у певний час не будуть стріляти, а вони стріляли ще більше по мирних людях, щоб ми не виїжджали. 

Я спочатку вивіз свою родину, а потім повернувся і вивіз батьків - матір, батька, сестру. Ми хотіли повернутися третій раз за батьковою машиною, але зрозуміли, що це надзвичайно небезпечно. 

Шокувало те, що вороги бомбили по мирних людях, робили це свідомо. Вони знали, що це велике місто з великою кількістю населення, але їм було байдуже. У мене загинув колега з усією родиною у своєму будинку. Окупанти прийшли нас убивати. За що вбивати мирних людей? Я досі цього не розумію. 

Коли нам вдалося виїхати до Запоріжжя, ми подумали, що краще втекти від війни подалі. Я відвіз батьків до Тернопольської області, а мені запропонували роботу у Кривому Розі. Спочатку ми жили в гуртожитку, а потім винайняли квартиру. 

Чекаємо на нашу Перемогу, щоб повернутися назад у Маріуполь. А хто ж буде його відбудовувати, якщо не ми, маріупольці? Плануємо повернутися у рідне місто, на рідну землю. Жити там, працювати. Сподіваємося, що у цьому році вже точно поїдемо додому.