Юліана Гудкова

«Окупація?! Чуже страшне слово, відоме лише з уроків історії»

Гудкова Юліана, учениця 9 класу Закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 2 Тростянецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабич Валентина Володимирівна

Війна. Моя історія

Юліана обожнювала весну, особливо її початок – березень. Він дарував дівчинці радість від очікування поступового пробудження природи: ось набрякла вербова брунька на гілці, он – стрілочка проліска ледь-ледь витинається із землі… . Уже рахувала дні до початку весни, коли раптом у лютому все зупинила війна. Спочатку дівчинка не могла усвідомити, чому тато й мама не йдуть на роботу, а вона з братом до школи. Окупація?! Чуже страшне слово, відоме лише з уроків історії, стало тепер холодними безжальними буднями родини.

Дорослі тепер розмовляли тихо, тож до неї долітали окремі фрази:
− Танкова колона в місті…
− Снайпер на даху залізничного вокзалу…
− Розстріляли людей у таксі…

У серці оселився страх. Він посилювався з кожним днем, особливо після того, як окупанти вдалися до обстрілів. Тепер родина більшість часу проводила в підвалі. Бабуся плакала й молилася, мама міцно притискала Юліану до себе, шепочучи: «Господи, помилуй нас!», брат намагався знайти новини в інтернеті, коли той проривався крізь морок невідомості, а татко лиш безсило стискував кулаки. Потяглися одноманітні дні окупації…

Коли ворожий снаряд улучив у будинок на їхній вулиці, тато сказав: −Залишатися більше не можна. Треба виїжджати найближчим «зеленим коридором». Матуся погодилася, бабуся рішуче промовила: - Рятуйте дітей! А я з рідного дому не поїду!..

Якось Юліана прокинулася від забутого шуму мотора їхнього авто, яке стояло посеред двору. Мама пакувала похапцем речі, брат на білому шматку тканини малював великий червоний хрест, бабуся складала в пакет спечені вчора коржі, наливала в пляшку воду. Попрощалися… поїхали… . Улилися на центральній вулиці в потік таких же автівок з червоними хрестами…

Уперше за багато днів Юліана опинилася за межами рідного двору: вулиці без перехожих, магазини з вибитими дверима й вікнами, згорілі легковики, на місті улюбленої піцерії – згарище… Їх зупинили солдати в брудно-зеленій формі з червоними стрічками на руках і під колінами: - Телефони! Бистро! – у відчинені чужинцями двері всунулося неголене обличчя в касці. – Продукти єсть?

Мама злякано простягла торбинку з їжею, брат і тато дістали телефони… Оговтавшись, Юліана поглянула: така доля чекала на всю колону, що зупинилася на першому з блокпостів. Година очікування, друга, третя… . Ніхто нічого не пояснював. Деякі, не витримавши, розвертали автівки й повертали назад… Юліана втратила лік часу. Липкий страх огорнув дівчинку: що буде з ними?...

Рушили, лише коли за вікном стало сутеніти. Їхали дуже повільно й недовго. Знову блокпост. Перевірка документів. Чужа мова… . Страшні люди з автоматами… . На третьому блокпості обшукали всю автівку…

Скільки буде таких перевірок, ніхто не знав… . Ось у світлі фар Юліана побачила, що ворожі солдати, зупинили машину, що їхала попереду, вивели на дорогу водія, наказали роздягатися, незважаючи на холодний морозний вечір… . Більше це авто вони не бачили. Повільна їзда заколихувала, та й матуся шепотіла заспокійливо:− Усе з нами буде добре. Ми виберемося… Ще трішки… Ще…Знову зупинка. Чужа мова. Світло ліхтарів у обличчя: - А, тут дєті! І чево вам дома нє сідіться. Дальше єхать на габарітних огнях… . Ми їх асвабаділі, а ані бєгут…

Звільнили? Від чого? Від мирного життя, від рідного дому, від друзів – ці питання боляче роїлися в голові Юліани, не знаходячи відповіді. Згадала раптом втрачене: як любила ходити до школи, грати на домрі, вечорами тихенько переповідати матусі улюблені вірші… . Невже це ніколи не повернеться? Невже ця дорога не має кінця? І ніби прочитавши її думки, тато, що весь час мовчав, міцно стискаючи кермо, стомлено промовив: - Усе… . Це останній блокпост. Ми – вільні. І все в нас тепер буде добре…

Але Юліана вже не чула його: вона заснула, уперше за весь час відчувши, що нарешті настав її улюблений березень, зовсім не схожий на цьогорічний. А з динаміка автомобіля раптом прорвався спів:

Весна! Буде весна

Там, де ми стоїмо до кінця.

І нас не зламає війна,

Наша віра єднає серця…

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/