До війни нормальне було життя. А з початком війни – одні сльози. Син прийшов і сказав, що війна. Я одразу побігла в магазин продуктів купити. А тоді ми виїхали до дочки. Потім повернулися в Охтирку. У нас житло ціле, а в сина немає ні вікон, ні дверей. І нічого не ставлять. Люди самі ставлять, у кого гроші є. А в нас немає грошей, і в сина теж. Ми з чоловіком обидва пенсіонери та інваліди. 

Дякую Фонду Ріната Ахметова. Нам як інвалідам давали від нього набори – і мені, і чоловіку. Нам, інвалідам, ще давав допомогу Червоний Хрест, і від президента гуманітарка була. 

Ми виїхали в Бельгію. Там нам, пенсіонерам, гуманітарки не давали. Ніхто навіть шматка хліба не дав. Дочка отримала і на зятя, і на дітей, і на себе. Вона там ще народила дитину. А нам ніхто ні копійки не заплатив у Бельгії, і ми приїхали назад в Україну. Правда, одна жінка із заходу України давала нам гроші на дорогу з Польщі. Я дуже переживала, щоб не розбило наше житло. І син же в Україні був із сім'єю. Хвилювалася, щоб вони живі були.

Ми були в такому шоці! Їхали і не розуміли, що робимо.  Тільки-но розбомбили нашу ТЕЦ ввечері 3 березня, і нам дочка та син стали казати, щоб виїжджали. І ми вранці забрали сватів і з ними виїхали.

Тепер про Охтирку всі знають, а раніше те місто ніхто не знав. І вокзал, і міську раду, і нафтобазу, і ТЕЦ розбомбили, і школу, і садок, і склади. Дуже постраждала Охтирка. Маленьке місто, а постраждало сильно. 

Ми проїхали всю Україну – і ніде не було знаків. Куди їхати, як їхати? І коли ми приїхали в Котельву, нічого не могли зрозуміти. Ми були як зомбі. Я не знаю, як чоловік взагалі їхав у такому віці. Він герой. Хоча нас супроводжували. 

Наш внук постійно спить у коридорі. Ми - на ліжку, а він - у коридорі на підлозі. Боїться на ліжку спати.