Микола Володимирович допомагав своєму колишньому однокласникові вивозити людей з Херсону. Під час однієї з таких поїздок їх схопили військові ДНР, які виявилися ще жорстокішими, ніж росіяни

Я з сім’єю жив у Миколаївській області. Коли у наш населений пункт зайшли російській війська, мій старший брат вивіз свою і мою родини спочатку на захід України, а звідти відправив за кордон. Я разом з мамою і сестрою та її чоловіком виїхав у село Березанка. Зараз працюю, знайшов тут роботу. За нашою хатою, собачкою та двома котиками приглядає чоловік тітки. 

Я добре пам’ятаю ранок 24 лютого. Я зазвичай встаю пізно, а того дня чомусь прокинувся рано. Вийшов на подвір’я, подумав: який гарний сонячний день. І раптом почув вибухи з боку Каховки. Я навіть телевізор не вмикав, відразу зрозумів, що почалася війна.У селі в підвалі ми мали продукти, але їсти не хотілось.

Я тиждень нічого не їв. Найбільше мене шокували зрадники з так званих ЛНР та ДНР.

Мій колишній однокласник – волонтер Червоного Хреста – створив коридор з Херсону і вивозив людей. Він попросив мене допомагати у якості водія. Ми вивозили людей з Херсону, завозили туди ліки, виводили колони через поля. І от одного разу ДНРівці нас схопили за найменшу підозру. Одягли мішки на голову – і в підвал. З росіянами ще більш-менш про щось можна було говорити, а з цими - неможливо. 

Відволікатись допомагає робота. Хотів до хлопців піти в окопи, але мене не пустив директор, бо потрібно з-під обстрілів вивозити продукцію.

Я думаю, що війна триватиме довго. Поки путін живий, він буде нерви псувати. Навіть якщо наші хлопці виженуть окупантів з нашої території, все рівно будуть обстріли та провокації.