Чегодаєва Аліна, 16 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 1 місце

Харківський гуманітарно-педагогічний коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гейдел Алла Михайлівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни – це ціле життя, наповнене страхом, болем, втратами та невимовною порожнечею. Війна забрала в мене багато: друзів, будинок, дитинство.

Але найбільше вона забрала у мене родину – маму, бабусю і сестру. Їх більше немає, кожен новий день без них здається нескінченним випробуванням.

Мій шлях через ці 1000 днів війни почався з того, як наше селище захопили війська. Окуповане селище стало чорно-білим, без яскравих кольорів, без сміху на вулицях, без звичного життя. Спочатку я не могла повірити, що це не страшний сон, що війна тепер частина нашого життя.

Мені було 14 років, я не знала, що буде далі, але вже тоді відчувала, що нічого доброго не чекає.

Окупація тривала довгі вісім місяців, протягом яких наше місто було ізольованим від зовнішнього світу. Ми з мамою, бабусею та сестрою намагалися триматися разом. Батько тоді жив у іншому нашому будинку.

Мама завжди казала: «Головне – не впадати у відчай, ми переживемо це». Вона була сильною, підтримувала нас, навіть коли ставало дуже важко. Її віра в те, що все зміниться на краще, допомагала мені не зламатися.

Ми жили без світла і тепла, слухаючи вибухи за вікном. Мама навчила мене спати, притиснувшись до стіни, подалі від вікон на випадок, якщо снаряд влучить у наш будинок. Щоночі я засинала зі страхом, але також із надією, що завтра все закінчиться і ми будемо в безпеці.

6 вересня були гучні вибухи, ми чули танки РФ, що відстрілювались, і тільки тоді дізналися, що ЗСУ стоять на іншому боці нашого селища. 7 вересня наше селище було звільнено.

Я гадала, що цей страх зник, ми будемо в безпеці з моєю родиною. Але 5 жовтня 2023 року був особливий день. Мама, бабуся і сестра пішли в кафе, щоб вшанувати пам’ять нашого друга – військового, який загинув на фронті. Я залишилася вдома, бо в мене були онлайн-заняття. Цей випадок врятував моє життя.

Раптово почувся сильний вибух – в наше селище прилетіла ракета «Іскандер» і влучила прямо в кафе, де були мама, бабуся і сестра, а також ще 56 односельчан. Мама та сестра загинули на місці. Бабуся вижила, її забрала швидка допомога. Через шість днів вона померла в лікарні.

Це було найстрашніше, що я коли-небудь переживала. Одним вибухом війна забрала в мене все, що було найдорожчим. Я залишилася зовсім одна. Батько був у госпіталі через поранення, яке отримав на фронті.

Я не знала, як далі жити. Того вечора я відчувала, що світ зруйнувався назавжди.

Наступного дня приїхав мій дядько. Ми трималися разом і допомагали один одному пройти через перші дні після трагедії. Приблизно через місяць батько повернувся з госпіталю, і ми змогли бути разом. Це дало мені сили.

Батько завжди казав, що ми повинні триматися заради тих, кого втратили. Я намагалася знайти в собі сили жити далі, незважаючи на величезний біль.

18 березня 2024 року сталося ще одне випробування. В наш будинок влучила ракета. На щастя, того дня я була не вдома. Цей випадок врятував мене, але я втратила собаку, яку залишила мені сестра. Наш дім зруйновано, від нього не залишилося нічого.

Це було ще одним ударом для мене. Все, що я знала і любила, руйнувалося на моїх очах.

Ми з батьком переїхали до іншого будинку на іншій вулиці. Незважаючи на втрати, ми повинні триматися разом і жити далі. Я часто думаю про маму, бабусю і сестру. Їхня відсутність завжди буде раною в моєму серці, але я знаю, що вони б хотіли, щоб я продовжувала йти вперед.

Це важко, іноді здається, сил вже немає, але кожен новий день я намагаюся прожити заради них.

Мій шлях через ці 1000 днів війни – це шлях болю, втрат і постійної боротьби. Я втратила майже все, що було важливим у моєму житті, але я також зрозуміла, наскільки важливо цінувати кожну мить, кожного близького.

Життя навчило мене бути сильною, навіть коли здається, що немає на що спиратися.

Я мрію про день, коли війна закінчиться і ми зможемо знову жити в мирі. Я не знаю, яким буде це майбутнє, але я знаю, що буду боротися за нього, за себе, за свою родину, за всіх, кого війна забрала.