Бабій Вікторія, 9 клас, Одеський ліцей №13

Вчитель, що надихнув на написання есе - Оклюк Олена Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це не просто слово, висічене на папері. Це страшна реальність, яка змінює все: життя, мрії, цінності. Для мене, як і для мільйонів українців, 1000 днів війни – це 1000 днів болю, втрат і пошуку надії в невідомості. Мій перший спогад про війну – це паніка, страх не лише за своє майбутнє,  а й за майбутнє своїх рідних. Тоді здавалося, що світ перевернувся з ніг на голову, і думка про те, що завтрашній день може не настати, стала моїм постійним супутником. Через всі обставини, які відбувалися в нашій країні, я змушена була дорослішати раніше, ніж того хотілося б.

Цінності, які колись здавались незмінними, змінилися. Тоді я зрозуміла, що найголовнішим в житті є саме життя та безпека в ньому.

Одним із найважчих випробувань стала розлука з мамою. Пам’ятаю її сльози і слова про те, що вона рятує мені життя. Ці слова назавжди закарбувалися в моїй пам’яті. Єдиною опорою мого від’їзду за кордон стало постійне спілкування з нею. Кожна розмова була ковтком свіжого повітря, який позбавляв від нав’язливого відчуття, ніби я тону під товщею води й не можу виринути. Війна змусила мене зрозуміти, наскільки важлива підтримка оточуючих. Саме завдяки їм я знаходила сили жити далі.

Думка про обійми мами, її голос по телефону – це те, що допомагало мені не впадати у відчай. 

Ще з самого початку війни, я вірила, що перемога не за горами і всі рідні та близькі повернуться до звичайного життя. Але дні минали – нічого не змінювалося. Коли повернулася додому, сирени та вибухи, відчуття страху й тривоги, стали частиною моєї буденності, тож надія почала згасати.  Надія – одне слово, а скільки ж сенсу воно містить. Кажуть, що поки є життя – надія не вмирає. Навіть, коли ми проходимо через відчай, у нас є віра, сподівання, завдяки яким ми більше цінуємо власне життя. Вона допомагає нам думати про хороше та чекати позитивних новин. Але я її втрачала, допоки моя мама мені не розповіла про Віктора Франкла, який пережив концтабір і говорив, наскільки важливо не чекати, коли все закінчиться, а зосередитися на тому, що можеш робити зараз.

Я зрозуміла, моє покликання – співати. Коли співаю, не лише заспокоюю себе, але й бачу, як це допомагає іншим. Пісня стала для мене символом надії, маленьким вкладом у мир, який я так хочу повернути в наш світ.

Вона навчила мене бути терплячою і не здаватися, навіть на перший погляд, в безнадійних ситуаціях. Це тепле почуття всередині, яке дає сили йти далі. Це крила, які підіймають над безоднею розпачу. Спів об’єднує, допомагає підтримувати одне одного й вірити в те, що мир – це найбільша цінність, заради якої варто боротися.

1000 днів війни стали для мене не лише випробуванням, а й школою життя. Адже війна – це не тільки про руйнування, це ще один із кроків до відродження.

Вона змушує нас ставати кращими, сильнішими. Я вірю, що після перемоги наша країна відродиться з попелу, буде сильнішою та красивішою, адже Україна – це велетнський соняшник, який пробивається крізь асфальт. Незважаючи на всі перешкоди, він тягнеться до сонця, до життя. Так само й український народ, попри всі випробування,  прагне до свободи й процвітання.

За цей час, навчилася цінувати кожну мить, кожну людину поруч.  

І хоча біль від утрат ще довго щемітиме в моєму серці, та я кревно вірю – ми вийдемо з цієї темряви. Адже, навіть, у найтемніші часи в наших серцях палає маленький вогник надії, який допомагає рухатися далі. Це крихітне зернятко, яке здатне прорости й розквітнути пишним садом на «найсуровішому» ґрунті.