Романовська Дар'я, учениця 9 класу Азовської загальноосвітньої школи Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Протасова Катерина Юріївна

"Війна. Моя історія"

Я народилася і прожила 13 щасливих років у дивовижному селі Новомихайлівка Херсонської області Генічеського району. Спогади щасливого життя пройняті солоним запахом озера Сиваш та Азовським морем, куди  ми щоліта з родиною їздили на відпочинок. Лише уявіть, 40 кілометрів і ти в Генічеську, славнозвісній перлині Азовського моря, ніжишся на теплому пісочку і милуєшся золотим відблиском морської хвилі. А якщо глянути  правіше, то як на долоні звивається муреною між морем та Сивашем Арабатська стрілка. Вона, наче дика амазонка, манить красою та загадковістю.

Пам’ятаю стежку, яка щоденно вела мене до школи, повз наші магазини та славнозвісну церкву. Шкода, що тоді я не помічала цієї краси і не усвідомлювала, наскільки була щаслива.

23 лютого був звичайний день: ми з мамою готували вечерю, а потім сім’єю дивилися свій улюблений серіал. Ніхто не знав, що це був наш останній теплий, затишний, щасливий вечір. 24 лютого я прокинулася від гучного вибуху і подумала, що це грім. Та ставало все гучніше. Мамі подзвонили знайомі з Херсону і сказали, що почалася війна.

У небі з шаленим свистом летіла авіація та ворожі ракети у напрямку Херсону. Одна ракета влучила у вітряк, що був неподалік від нашої вулиці.

Ми почули стук у ворота, то була моя однокласниця з мамою. Всі разом побігли до сусідів, бо тато сказав, що наша комора не така надійна, як їхня. Здавалося, що страшний сон, який от-от має скінчитися. Було холодно, сиро і  страшно. Я переживала за наш будинок, бо  вперше в житті зрозуміла, що можу його втратити. А там, на подвір’ї,залишився мій песик Тобік, корови Мілка та Зірка. 25 лютого вранці ми вийшли з підвалу. Я зрозуміла, що це не сон, і  тепер треба жити по-іншому.

По нашій вулиці на бронемашинах їздили окупанти. Вони заселилися в школу та дитячий садок. З кожним днем напруга все більше зростала. Сусіди почали виїжджали. Завучці нашої школи, що мала непохитну проукраїнську позицію, дали 24 години на виїзд.

Ми з братом перейшли на дистанційне навчання в Азовську загальноосвітню школу, бо наша перестала функціонувати. До мами неодноразово приходила колаборантка-староста, спочатку з пропозицією віддати  нас в російську школу, а потім з погрозами позбавлення батьківських прав. Мої батьки вирішили, що треба виїжджати. Прийняти це рішення нашій сім’ї було дуже важко, адже дім і подвір’я – це  гніздечко, яке плекали ще мої прабабуся з прадідусем, потім бабуся з дідусем, а тепер батьки та ми з братом вкладали душу в кожен куточок, щоб наша оселя було комфортною і квітучою. Корів Мілку та Зірку, песика Тобіка переправили в сусіднє село до бабусі, зібрали все необхідне і вирушили в дорогу, що прямувала до Криму.

Ми бачили колони ворожої техніки, що їхала в сторону Мелітополя. Нас зупиняли на блокпостах, тата і маму допитували, перевіряли телефони, фотографували, їх надто цікавило, чому автомобіль перевантажений речами. Батьки говорили, що їдемо в Крим до родичів. Перед в’їздом на кримський міст нас тримали сім годин, тата знову допитували.

Коли пропустили, то було не менш страшно, бо цей потворний міст, наче пазурі дракона лякав нас з братом.  Дорога була довга і тяжка, ми їхали 6 діб. Доводилось зупинятися в готелях, де маму запитували, як вона ставиться до «воєнної операції». Тоді батьки вирішили, ночувати в машині, зупиняючись на заправках.

Моє єдине бажання було якнайшвидше доїхати до України. Але спочатку була Чехія, де ми прожили два тижні в хостелі з іншими українцями. Брат захворів. Все навколо чуже і холодне. Я мріяла про повернення додому. На щастя, батьки вирішили їхати в Україну.

Зараз ми живемо в Тернопільській області. Це не південь України,  і не моя рідна Новомихайлівка, що так пахне солоним  озером Сиваш та Азовським морем, але я  рада, що на рідній землі. Всім серцем вірю і чекаю Великої Перемоги та повернення додому!