Історії, які ви нам довірили
Мені 38 років. Я одружений. У мене є син. Коли почалася війна, йому було дев’ять місяців.
24 лютого у місті пролунали перші вибухи. Я забрав свою матір зі Східного мікрорайону і переїхав з нею та своєю родиною в район автостанції. На початку березня почалося бомбардування міста. Зникли всі комунікації. Одинадцятого березня був авіаудар неподалік від нас. Після цього ми переїхали у квартиру, що знаходилася у 23 мікрорайоні.
Двадцятого березня прийшли росіяни й заселилися в пусті квартири нашого будинку. Того ж дня ми зібрали речі й поїхали в Нікольське. На тиждень затрималися у родичів, бо захворіли на коронавірус.
29 березня поїхали далі. У Мангуші й Токмаку зупинялися на ніч. Близько п’яти діб чекали у Василівці, поки нас пропустять. У Запоріжжя приїхали вночі. Звідти за дві доби добралися до Тернополя. Нас прийняла в себе хрещена, а потім ми орендували квартиру.
Моя теща працювала в санстанції Маріуполя. Її перевели сюди. Вона допомогла своєму чоловікові й мені влаштуватися на посади, які відповідають нашій освіті. Завдяки цьому ми тримаємося на плаву, хоча за житло доводиться багато платити, а зарплати в нас невеликі.
Я вірю в ЗСУ і впевнений, що війна скоро закінчиться. Хочеться жити в мирі, спокої й достатку.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
