Рябініна Кіра, 8 клас, Балаклійський ліцей №3 Балаклійської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рябініна Наталія Олександрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я – українка: історія про віру, втрату і відновлення

Україна… Дивовижної природи та краси Земля. Це золоті пшеничні лани, чисте небо та працьовиті люди. Я пишаюся тим, що народилася в такій незалежній країні. Мене надихають талановиті сини та дочки, які прагнули зробити Україну сильною, вільною, підносили її велич.

У тяжкі хвилини згадую слова Тараса Шевченка:

Любітеся, брати мої
Україну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте

Зима 2022 року розділила моє життя на «до» і «після». Війна прийшла в моє рідне містечко — Балаклію.

Пам’ятаю той день, коли разом з мамою ми мусили покинути дім.

Очі сповнені сліз, серце — тривоги. Було страшно, боляче, але найсильніше відчуття — це віра, що повернусь. Ми виїхали до Полтави. У чужому місті, серед незнайомих людей, сталося те, що змінило мій світогляд. Полтавці прийняли нас як рідних. Нам дали дах над головою, поділились теплом, увагою, підтримкою.

Допомога була не лише у речах — вона була в доброму слові, усмішці, в тому, що поруч хтось просто є.

Ця підтримка дала мені сили жити далі, вчитися, мріяти. Я побачила, що справжня людяність — це не слова, а вчинки. Я більше не була лише дівчинкою, яка втекла від війни. Я стала українкою, яка вміє бути сильною. Саме ця допомога змінила мене. Замість відчаю — надія. Замість страху — бажання жити й ділитися добром.

У нашій родині ця подія стала символом єдності українців.

Ми — наче вузлики на великому рушнику країни: різні, але зшиті нитками підтримки. Допомога, яку я відчула, змінила мене. І я також захотіла допомагати іншим. Після повернення додому, коли наші героїчні воїни звільнили Балаклію, я відчула неймовірну гордість. Я знову йду знайомими вулицями, і кожна з них шепоче про силу нашого народу. Тепер я долучаюсь до волонтерських ініціатив, допомагаю дітям-переселенцям, беру участь у благодійних акціях.

Я знаю, що навіть маленький вчинок здатен когось урятувати — емоційно, психологічно, а може, й буквально.

Як президент учнівського самоврядування ліцею, я відчуваю відповідальність бути прикладом, тому щодня спілкуюся з учнями, надихаю їх вірити в себе, підтримувати одне одного, бути активними. Бо в таких умовах, як зараз, лідерство — це не титул, а служіння. Мене надихає бачити, як мої однолітки долучаються до волонтерства, стають ініціативними, сміливо висловлюють свої думки.

«Я — українка!» — кажу це з високо піднятою головою.

Мрію про день, коли над усією Україною пануватиме тиша, а замість гармат лунатиме дитячий сміх:

І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…

Майбутнє України залежить від нас.

Від тих, хто пам’ятає біль, але не дозволяє йому знищити надію. Від тих, хто не мовчить, коли поряд болить. Від тих, хто щиро вірить: ми переможемо, бо ми разом.