Я проживала в місті Миколаєві з чоловіком, дитиною. Працювала, дитина в дитячий садок ходила, мріяла, як перший клас піде. Та не сталося, як гадалося. Зараз виїхали на трішки, бо дитина маленька, перший клас, а там завжди обстріли. Нам зараз теж чутно, але не так.

24 лютого ми почули вибух у Кульбаківському аеропорту. Ми недалеко живемо, і у нас спалахнуло. Потім почали дивитися соціальні мережі, телевізор включили. Почали знайомі, друзі телефонувати. Гадали, що це - на один день, що нам примарилося. Не вірили, що могло в 2022 році таке статися.

Найважче - коли ракети бахкають, дитина постійно лякається. Невідомо, що в небі у нас літає, збивається. З роботою невідомо що. 

Обстріли завжди - на зупинках транспорту. Я не готова була побачити смерть людини від куль, від касетних ракет, від бомб. 

У перші місяці був ажіотаж, на поличках в магазинах майже нічого не було, ціни одразу піднімалися. Ми оформили ВПО, навіть, від Фонду Ріната Ахметова получили коробку. Різні фонди дають продукти харчування. 

Частина родичів наших повиїжджали, інші залишились. Чоловік залишився в Миколаєві. Поки що він працює. 

Лягаємо спати і думаємо, щоб ранком прокинутися – і все закінчилося, окупанти від нас відійшли. Щоб ми так і залишилися в мирній незалежній Україні. А хто хоче другого миру, хай їде в іншу країну, там і живе, якщо подобається. Нам подобається наша Україна.