Я живу одна. Перший день війни для мене був страшним. Я пішла до подруги, та масштабні обстріли ми переживали разом. Коли летіли ракети, ми ховались під ковдрами та чекали, коли все це закінчиться. Найбільше мене шокували вибухи. 

Аби вижити, саджали і пололи город. В Дружківці не було води - набирали в джерелі. Через нестачу газу їжу готували на багатті. 

Витримати негаразди допомагала підтримка сусідів. Дзвонили один одному та питали: "Як ти?" Зараз я сподіваюсь на краще. Мій син живе на Полтавщині, дуже хочу його побачити.