У мене є дружина, діти, мати, теща, багато родичів. До війни працював у ліцеї майстром виробничого навчання, дружина теж працювала. Але з початком війни ми залишилися без роботи. У 2014 році у нас народилася дочка. Становище було важке, але якось пережили.
У 2015 році я підірвався на розтяжці, став інвалідом, а й це пережили. Усе нормально. У 2016 році у нас народилася друга дочка. Я тоді почав сезонно працювати в дитячому садку, в котельні. Ми розвели господарство і за його рахунок, а також завдяки гуманітарним організаціям, якось жили.
Зараз, напевно, найчастіше згадується те, що ми зовсім не цінували: тишу, спокій, можливість поїхати в будь-яку точку, куди хочеш. Тепер багато різних обмежень. Бракує того, що не цінували.
Дуже запам’ятався серпень 2014 року, коли був перший масивний обстріл біля Новогригорівки. Тоді загинуло дуже багато хлопців. Обстріл був страшним, і ми зрозуміли, що війна добралася й до нас.
А потім була щоденна стрілянина, тижнями було відсутнє світло, в сусідньому Гранітному його взагалі не було місяцями.
У п’ятнадцятому році я відвіз дружину з дитиною до родичів у Маріуполь, вони там були якийсь час. У лютому [2015 року] оголосили перемир’я, стало тихіше, після цього забрав їх.
Сам я завжди був тут, тому що будинок і господарство не кинеш. У підвалі не ховався, не бачив сенсу. Лягав на підлогу, полежав 3-5 хвилин. Спочатку було страшно, а потім просто оглядаєш наслідки. Слава Богу, наш будинок не постраждав.
Найскладніший момент – коли була маленька дитина, а я кілька місяців перебував у лікарні. Спасибі друзям, родичам, допомогли. Перші два тижні за голову хапався, що робити, а потім якось нормально...
Ми отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова, Червоного Хреста та інших благодійних організацій. У 2014-2015 роках завдяки цій допомозі ми і прожили, як і велика частина жителів Донецької області.
Дуже хочу, щоб не було війни. Вона ніби як призупинилася, зменшила оберти, але однаково потрібно, щоб закінчилася цілком і все повернулося на круги своя.
.png "Імена")
