Олена з сином-підлітком і домашніми тваринами пішки виходили з палаючого Маріуполя. І надалі їх дорога до України виявилась дуже довгою і важкою. Рідні люди допомогали їм з далекої відстані

Вибухи почалися рано-вранці. У цей день мені потрібно було йти в нічну зміну - я працювала на залізниці по 12 годин. Я обдзвонила всіх родичів, маму - вони жили біля мікрорайону Східний у приватному секторі. Я зняла гроші з банкомату і пішла на роботу, як зазвичай.

З дитиною ми разом жили на четвертому поверсі в п'ятиповерхівці. 4 березня прилетів снаряд біля будинку і вибив вікна. Відразу стало холодно. У мене були кішка, собака, папуга і кролик. 

Ми взяли всі речі, тваринок, собаку залишили в цій квартирі, і пішли до моєї куми. У неї був рак кишківника, і вже не було ліків. Вона тихо страждала від болю. 

Води на той час не було. Ми ходили збирали, де могли. Були ще залишки у наших родин. Коли перебили газопровід, ми готували на мангалі їжу, яку могли. Потім прийшли військові і сказали, що будинок підпадає під обстріл, попросили нас переміститись. Ми з батьками пішли в інше місце, мої знайомі нас приютили. Там ми також ходили про воду, там вже не було харчів. Дорослі їли дуже мало. 

Моєму синові на той час було 12, а сину жінки, в якої ми жили, було 14. Ми з цією жінкою ходили по воду і розшукували, в кого що є, які крупи. Не вистачало їжі. Коли прилетів снаряд у магазин, приїхали поліцейські і просили людей, щоб розбирали продукти, які залишилися, бо все згорить. Ми набрали продуктів, які могли. Але їх ненадовго нам вистачило. Ліків також не вистачало. Я познаходила, які могла, обезболюючі, і все відносила онкохворій кумі.

Я ходила на перехрестя, де трішки ловив «Київстар», і дочці у Харків почала писати. Вона мені відповіла: «У третій мікрорайон зайшли російські війська. Людей загнали у лікарню. Батьки мого Олега зараз там». У мене зірвало кришу. Я не хотіла потрапляти в руки цих рашистів. 

Ми багато чого бачили: і померлих людей і травмованих людей, і обстріли, і літаки, які літали і бомби скидали. 

Жінка, у якої ми знаходилась, не захотіла з нами виходити, бо в неї була хвора свекруха. Вона сказала, що буде шукати машину, бо сваха не вийде. Я взяла колишнього чоловіка велосипед, взяла дитину і всіх своїх тварин, все що було в мене з їжі: пляшку води і горішки. Ми пішли пішки з Маріуполя. Зустрілися ще одну жінку, яка також виходила з міста. На той час не було ні блокпосту, ні військових. Були тільки міни, якесь сміття, техніка погоріла. 

Там був цілий караван машин, але ми йшли пішки, бо на велосипеді я їхати не могла - не вистачало сил. Везла просто речі і тваринок. Папуга був у півторалітровій пляшці, собачка - на поводку. 

16 березня ми дійшли до Мелекиного, там нас ще обстріляли росіяни. Добре, що по нас не влучили, а десь далі попадало - ми тоді попадали в кювет. Ввечері добралися до Мелекиного, до школи. Там нам відмовили в ночівлі: сказали, що все переповнене, йдіть куди хочте. Добре, що з'явився зв'язок. Брат вже на той час був у Львові - виїхав із Краматорська з дружиною і донькою. Він мені подзвонив і сказав, що знайшов мені ночівлю у свого друга. Нас зустрів той хлопець, і ми там переночували. 

17 березня в мене був день народження, я не спала всю ніч. Там було тепло, була їжа і світло - це дуже травмувало мою психіку. Але я перед дитиною була мужня. Мій старший син ще у 2018 році поїхав до Польщі на заробітки, там і залишився жити. Він подзвонив і дуже палко казав, що дуже радий чути мій голос. Це дало мені сили. Я зрозуміла, що я в правильному напрямку, і потрібно добиратися до України. 

Дочка подзвонила, мене привітала. Вони тоді знайшли мені перевізника, але той кинув їх на гроші: запросив у них п’ять тисяч, але за мною ніхто не приїхав. Вона сказала: «Мамо, тепер залежить все від тебе - треба добиратися автостопом до Запоріжжя, і їхати до нас у Львів». Ми з дитиною піднялися наверх на трасу і там перший раз зустрілися з військовими. Говорили, що вони з «ДНР». Хлопець, який мене підвозив, сказав: «Олю, мовчи про те, що ти патріотка, мовчи, що ти за Україну. Просто проси, щоб тебе довезли до Запоріжжя». 

Ми сіли в машину. Там люди були дуже налаштовані на Росію. Ми їхали з дитиною мовчки до Бердянська. Там на блокпості простояли більше восьми годин. Там перевіряли дуже сильно всіх. Зранку діти знайшли мені якогось свого друга, у якого в машині було одне місце. Моя дитина 12-річна і тваринки були на мені - ми сиділи на одному місці, їхали всі караваном до Запоріжжя. Це дуже була важка дорога. 

Ми по мінному полю їхали, і я думала, що синочок не витримає - серце в нього дуже билося. Коли побачили наш блокпост, український прапор, ми вийшли з машини і цілували землю - так сильно раділи, що потрапили в Україну. 

В Запоріжжі переночували у друга мого брата, і він нас посадив на евакуаційний потяг до Львова, де мене зустріли дочка і брати. 

Моя родина розділилася, це дуже боляче і важко. На початок війни декілька братів були в Росії. Брати, які були у Маріуполі, стали на ту сторону, і я з ними не спілкуюся. Тут у мене залишилися два брати: один із них – військовий на пенсії, він зараз готує хлопців для бойових дій. А другий брат зараз перебрався в Київську область, там живе і працює. У мене шестеро братів і сестра, і четверо залишилися на тій стороні - я з ними не спілкуюся. Сестра виїхала із сім’єю в Нідерланди. У нас була дуже сумна переписка. У нас був спільний чат, а тепер ми перестали спілкуватися.  Батькам дуже важко. Вони залишилися в Маріуполі. Мама з інвалідність – у неї бронхіальна астма. Татові 87 років, мамі 75 буде в цьому році, але вони тримають нейтралітет, бо розуміють, що можуть втратити тих і тих дітей. Вони про це нічого не кажуть, просто хочуть дожити свій вік. 

Я хочу, щоб Маріуполь став український і повернулися наші землі. Щоб Україна стала повноцінною країною, якою була раніше, до захвату росіянами. Хай йдуть геть з нашої країни.