Мені 37 років. Я незаміжня. Жила з шістнадцятирічною донькою в Харкові. Там мешкали і всі мої рідні. Про початок війни я дізналася від знайомої. П’ятого березня почалися обстріли. Я відразу забрала до себе маму і родичів. 

21 березня, о третій ночі, російський літак скинув бомбу біля нашого будинку. Вилетіли вікна. Я прикривала собою дитину. 

Спочатку ми з рідними знімали номери в готелі. Потім волонтери надали кімнати в гуртожитку. Ми мешкаємо на восьмому поверсі. То світла немає, то води. Деякий час проживання було безкоштовним, а зараз потрібно платити.

Я підробляла в магазині, а останній місяць не працюю. Складно знайти роботу через те, що в Полтаві з’явилося багато переселенців.

Ми хотіли повернутися в Харків. Але біля нашого будинку знаходиться інфраструктурний об’єкт, який росіяни постійно обстрілюють. Тому поки що не ризикуємо їхати додому. 

Мрію про закінчення війни і про хороше майбутнє для своєї доньки.