Я з Дружківки Донецької області. Працювала у дитячому садочку більше 30 років, вже на пенсії. Зараз живемо з чоловіком на дачі, бо треба якось виживати. Займаємось землею, тримаємо курей. З міста нікуди не виїжджали. 

О п’ятій ранку над Краматорським аеродромом так бахнуло, що я підскочила. Той вибух ніколи не забуду. У мене була одна думка: «Почалось!» Ми ніколи не думали, що наші «брати» нам отаке утнуть. Я поїхала на роботу, у маршрутці одна жінка говорила, що їй зателефонувала дочка з Харкова і сказала, що там щось страшне коїться. Я приїхала на роботу, там нас проінструктували і відпустили додому. 

Дякувати богу, у нашому місті вчасно видають пенсію, гуманітарну допомогу видають. Плюс ми працюємо на городі, тому їжа є. ліки теж є. Якось їхала в місто.

Стоїмо з людьми на зупинці - під’їжджає ГАЗель, виходить маленька дівчинка і говорить: "Ми - волонтери з Черкащини і можемо дати вам гуманітарну допомогу". Видали нам гуманітарну допомогу. Такі приємні люди, допомогли нам донести додому. Це всіх приємно вразило.

Ми і діти нікуди не виїжджали. Молодший син працює в ДСНС, старший - на заводі. Молодша невістка з онучкою виїжджала до Польщі, а потім повернулась. Старша невістка постійно була тут, нікуди не виїжджала. Вона працює вихователем у дитячому садку - набрала собі діток і займається з ними. Так і живемо. 

Стрес я так і не навчилась долати. Як дізнаюсь, що хтось із хлопців на війні, так сльози самі і котяться. Сьогодні побачила над нашим будинком літак – це теж стрес. А так нічого, якось справляюсь. Надіюсь, що з нашим містечком не зроблять таке, як з Бахмутом і Авдіївкою. 

Хочу, щоб у майбутньому наша держава була незалежна і самостійна. Щоб не рвались ні до Заходу, ні до Америки, а робили лад у своїй країні.