Окупанти вигнали сім’ю з хати, яку вони вподобали. Люди були змушені виїжджати з села і відводили свою худобу тим, хто ще залишався

Тільки війна почалася, в нас пропало світло. 4 березня нас уже окупували, і почали свої порядки наводити: нікуди ходити не можна, туди не дивися, телефони позабирали. 

Росіяни лазили по хатами. Поки там жили, до нашого будинку чотири рази заселялися, покрали і ключі, і постільну білизну. Нас відправили до батьків, а самі жили в наших хатах. І матраси позабирали по окопах, і грязюки в хаті після них повно.

На початку ще більш-менш було, а останній місяць ми вже майже жили в погребі. Нерви не витримали, та й поїхали вже до Запоріжжя. Машини ми ховали по селу. В мене було два автомобілі, то на одному я, на другому сусід виїхав.

Біля нас застрелили одного чоловіка, бо в нього наколка була. І він, мабуть, днів чотири валявся на городі в людей, і ніхто туди не підходив. 

А тоді ДНРівці, які у нашу хату заселились, забрали мене від батьків, щоб я своїм трактором викопав яму. Ну, я ще накопав про всяк випадок.

Воду качали генератором і розвозили. Ліки, вже коли війна почалася, ми з жінкою в Гуляйполі закупили з запасом, а продукти були свої в погребі, поки окупанти не розікрали. 

В перший день, коли росіяни зайшли, ми ховали мого кума. Якісь буряти та дагестанці до мене прийшли і сказали, що тут будуть ночувати. Я їм сказав, щоб ішли в пусту хату, а вони: «Ні, ми будемо тут, в тепленькому». І ми з жінкою і онуком спали в одній кімнаті. Вранці встали - вже грошей немає. Певно, вони лазили цілу ніч, поки ми спали, понаходили і покрали. Магазини пограбували з першого дня, позривали двері. 

До нашої куми приставали, а жінка захищала - то ще автомат наставляли, могли і жінку пристрелили, і онука рашист штовхнув, бо той почав захищати бабусю. Слава богу, все нормально, кума втекла. 

У нас в селі був як перевалочний пункт: одні виїжджають, інші заїжджають, лазять по селу, все забирають: машини, телефони. Я один заховав, то на горище вилазили й телефонували до дітей. Вони звали у Запоріжжя, а ми думали, що може ж наладиться, адже дома і господарство, і котики, і собачки.

У сусіда було тільки вісім штук крупної рогатої худоби. Він поїхав, а худобу порозбирали сусіди. Ми з жінкою взяли корову -  онук пив молоко. А коли ми виїздили, то віддали корову сусідці. Вона ще й свиней кормила, та я сказала, щоб зарізала та роздала людям. 

Зараз ми живемо у Запоріжжі разом із дітьми. Роботи не знайдеш - я стою у центрі зайнятості, а жінка влаштувалась. На вихідних їздимо до свахи на дачу, на землі працюємо.

До кінця року хоча б вигнали окупантів з нашого краю, щоб додому переїхати. Навколо нас всі села побиті, і людям немає куди повертатись.