Ми з чоловіком з дому не виїжджали. Трясуся щодня. Перший день війни страшно почався, о четвертій ранку, коли летіло над головою. І зараз летить щодня. Ми живемо за десять кілометрів від кордону.

Магазин у нас якраз у центрі розгромили. У нас тільки 10% підприємців залишилося в Білопіллі. 

Ми живемо в приватному будинку, тож якось обходимося. А діватися нема куди. Купуємо в аптеці доступні ліки. Я інвалід другої групи, тож чоловік ходить і купує мені. Але в мене ще й діабет. Поки ліки є. 

Ми жили все життя в мирі. У нас і знайомі, і родичі є в Росії, а тепер вони як зомбовані. Думають, що це ми на них напали. І їм не докажеш. 70% росіян так думають. Тепер ми вороги. І що далі? Із ними сто років ніякого спілкування не буде, а може, і більше. Діти і їхні, і наші підростають. Яке в них буде спілкування і думка одне про одного?

Не знаю, на що нам можна надіятися. По телевізору говорять, що буде допомога якась. Але чи встигне та допомога? Люди гинуть щодня. І в нас у Білопіллі теж. Ми сподіваємося на краще, звичайно.