Катерина говорить, що не повернеться у Луганськ. Вона с родиною почала нове життя там, де хоча б деяким чином відчуває себе у безпеці. ЇЇ молодша дитина вже не пам’ятає свій луганській дім.

Я пам’ятаю – першій день війни для мене був 2 червня. Це для мене такий активний момент першого дня війни. Проживали ми на кварталі Мирний. О четвертій ранку почули гучні вистріли, почалася метушня. На 14-му поверсі було видно, що з дахів починають стріляти, а люди перебіжками тікають з вулиці. Це був перший день війни і потім він тривав досить довго для мене, аж поки чоловік сказав, що збираємо речі і виїжджаємо з Луганська. Більше ми не поверталися до нашого міста, тільки за речами декілька разів.

У ті дні ми розмовляли один з одним про безпеку, про те, що потрібно якось ховати дітей. Чоловіки в нашому будинку починали якісь чергування на балконах. Ми говорили про те, що страшно, як довго це буде тривати, що робити.

Спочатку ми поїхали до родичів, до мами. Ми там були місяці два. Постійно слідкували за новинами, очікуючи, що зараз ми повернемося, бо відпустки закінчуються, речей немає теплих і взагалі треба щось вирішувати з дитячим садочком, зі школою. Потім мій університет, в якому я працюю, оголосив, що починає діяльність в місті Старобільськ, куди він був евакуйований. Ми перебралися до Старобільська, де й були до 2017 року. Потім перебралися до міста Сєверодонецьк. Повертатися в Луганськ не плануємо.

Старша дитина закінчила школу не в Луганську. З початку війни ми змінили три школи для старшого сина. Мій молодший син не пам’ятає свою домівку, де він народився – це також дуже болісно. Ми вже змінили десяток квартир з різними умовами і з різними господарями

Зараз над мною не літають кулі, я фізично в безпеці, але повністю не відчуваю себе в безпеці.