Ми з донькою провели у заблокованому місті 3 місяці, півтора з яких були під щоденними обстрілами. Кожен день боялися, що це останній. На мій день народження 25.03.2022 р. зважилися вийти на подвір'я, щоб сфотографуватися, та в цей час в метрі від нас прилетів снаряд, але не розірвався. Це нас врятувало. 30.03.2022 року почалися масовані обстріли того району, де ми переховувалися. Нищився кожний будинок. Ми сиділи, і на нас сипалася стеля, від розривів заклало вуха, мабуть був вже струс мозку. Не було змоги ні поїсти, ні сходити в туалет. Тому ми наважилися бігти, коли на пару годин припинилися обстріли. Було дуже страшно бігти, під звуки прильотів авіабомб та інших орудій, бачили трупи на дорозі. Але Бог нам допоміг, і ми добігли до моїх батьків. Там в той час вже було більш безпечно. Я стикнулася з нестачею їжі та води. Були розбиті всі магазини, запасів було небагато, тому приходилося їсти малі порції. Також через постійні обстріли було тяжко готувати на вулиці на вогні. За водою треба було йти далеко під обстрілами, тому дуже економили існуючі запаси. Майже не милися.