Яніна Валеріївна Хіжінська, вчитель
Чайківська гімназія ЮНІК СКУЛ

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Ми після 24 лютого 2022

Світанок. Тиша. Вибух.

Серце завмирає. Руки тремтять. Думки розбігаються.

Телефон. Дзвінки. Повідомлення.

"Ви в безпеці?", "Що робити?", "Куди їхати?".

Телевізор. Новини. Жах.

Діти. Школа. Учні. Колеги. Де вони?

Школа зачинена. Уроки скасовано. Життя зупинилося.

Сирени виють. Вікна дрижать. Стіни хитаються.

Підвал. Ковдри. Свічки.

Чекаємо. Молимося. Сподіваємося.

Один-два тижні.

Дні зливаються. Ночі безкінечні. Час втрачає сенс.

Онлайн-уроки. Перевірка присутності. Кого немає?

Діти налякані. Очі сумні. Голоси тремтять.

Вчитель. Намагається посміхатися. Говорити спокійно. Вселяти надію.

А всередині – буря. Гнів. Безсилля. Страх.

Новини приголомшують. Міста в руїнах. Люди гинуть.

Колеги на фронті. Учні в евакуації.  Родичі в окупації. 

А вчитель тут. Вчить. Підтримує. Тримається.

Мишка в руці. Екран перед очима. Все як завжди.

Але нічого вже не буде, як раніше.

Діти малюють. Танки. Літаки. Вибухи.

А вчитель хоче намалювати мир. Але не може пригадати, який він.

Перевіряє роботи. Руки тремтять.

Помилки здаються такими незначними. Життя – таким крихким.


Колеги збирають допомогу. Продукти. Ліки. Одяг.

Відправляємо на фронт. У лікарні. У зруйновані міста.

Вечір. Втома. Безсилля.

Вчитель готує уроки. Намагається зробити їх цікавими. Потрібними.

Але як говорити про Шевченка, коли горить Харків?

Як пояснювати фізику, коли руйнуються атомні станції?

Як вчити історії, коли вона твориться просто зараз?

Ніч. Тиша. Сирени.

Знову в підвал. Знову чекати. Знову боятися.

Ранок. Сонце сходить. Життя продовжується.

Вчитель… Збирається. Одягається. Йде до школи.

Бо там чекають діти. Його учні

Вони повинні вчитися. Вони мають жити.

А вчитель підтримувати. Вірити.

Бо він – вчитель. І це його місія.

Навіть після 24 лютого 2022.

Особливо після 24 лютого 2022.

І завжди.

Дні минають. Тижні.

Ми вчимося жити в новій реальності. Адаптуємося. Змінюємося.

Уроки в бомбосховищах. Онлайн-навчання. Підтримка.

Все нове. Все складне. Але ми справляємося.

Бо мусимо. Бо не маємо права здатися.

Діти ростуть. Змінюються. Дорослішають занадто швидко.

Вони вже знають, що таке війна. Що таке втрата. Що таке страх.

Але вони також знають, що таке мужність. Єдність. Любов до Батьківщини.

Ми разом проходимо цей шлях. Важкий. Болісний. Але наш.

І віримо, що одного дня ми прокинемося в мирній країні.

А поки що – ми просто робимо свою роботу.

День за днем. Урок за уроком. Дитина за дитиною.

Бо ми – вчителі. І це наше покликання.

Навіть після 24 лютого 2022.

Особливо після 24 лютого 2022.

І завжди.


Дні зливаються. Тижні стають місяцями. А ми все ще тут.

Колега не виходить на зв'язок. День. Два. Три.

Серце завмирає. Руки тремтять. Думки найгірші.

Нарешті дзвінок. Вона в порядку. Просто не було світла.

Полегшення. Сльози. Радість.

Перші онлайн-збори. Екрани з обличчями колег. Рідні. Втомлені. Але живі.

"Як ви?". "Тримайтеся." "Ми разом." 

Слова підтримки. Погляди розуміння. Мовчазна єдність.

Перший день в офлайн школі. Порожні коридори. Тиха їдальня.

Укриття. Ліхтарики. Запаси води. Йод.

Нова реальність. Нові ролі.

Ми вже не просто вчителі. Друг. Опора.

Оксанка з 4-Б більше не у нашому класі. 

Виїхала до Польщі. Як і половина класу.

Порожні парти. Німі свідки втрат.

Чи повернуться вони? Коли? Як?

Погляд у вікно. Яблуня цвіте. 

Життя продовжується. Навіть коли здається, що час зупинився.

Софія малює соняшник. Жовтий і синій. 

Символ надії. Символ незламності.

Дзвінок. Перерва. Тиша.

Але в цій тиші – сила. В цій тиші – майбутнє.

Бо ми – вчителі. І наша місія – сіяти зерна знань.

Навіть коли навколо вибухи. Особливо коли навколо вибухи.

Бо ці зерна проростуть. І дадуть плоди.

І одного дня ми зберемо врожай. 

Врожай миру. Врожай свободи. Врожай перемоги.

А поки що – ми просто робимо свою роботу.

День за днем. Урок за уроком. Дитина за дитиною.

Бо ми – вчителі. І це наше покликання.

Навіть після 24 лютого 2022.

Особливо після 24 лютого 2022.

І назавжди.

24 лютого 2023. Рік минув. Здається, ціла вічність.

Лінійка в школі. Хвилина мовчання. Сльози на очах.

Діти виросли. Подорослішали. Змужніли.

Ми всі змінилися. Стали сильнішими. Мудрішими.

Свічки горять. Спогади болять. Але ми живі.

І ми боремося. Кожен на своєму фронті.

Вчитель у класі. З крейдою в руці. З вірою в серці.


24 лютого 2024. Два роки війни. Незбагненно.

Нові обличчя в класі. Діти переселенців. Поверненці з-за кордону.

Вони різні. Але всі - наші. Всі - українці.

Урок історії. Говоримо про війну. Про нашу війну.

Діти розповідають свої історії. Болючі. Страшні. Героїчні.

Ми слухаємо. І розуміємо - це наша нова реальність.

Але в їхніх очах - не лише біль. Там - надія. Там - майбутнє.


Осінь 2024. День вчителя. Готуємося до зими. До нових викликів.

Генератор. Ліхтарики.

Запаси води. Теплий одяг. Аптечки.

Ми готові до всього. Бо знаємо - разом ми сила.

Контрольні в бомбосховищі. Свята онлайн.

Але ми не здаємося. Ми вчимося. Ми живемо.

І віримо - це наша остання військова зима.

Бо МИ - вчителі. І наша місія не змінилася.

Вчимо. Надихаємо. Віримо.

В кожну дитину. В кожен урок. В кожен день.

Бо тепер ми знаємо - немає нічого неможливого.

Для нас. Для України. Для майбутнього.

Яке ми вибороли. Яке ми збудуємо. Разом.

День за днем. Урок за уроком. Мрія за мрією.

Бо ми - українці. І це наша земля. Наша воля. Наша перемога.

Назавжди.