Ріжко Євгеній Андрійович, 17 років, 11 клас, Горностайпільський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Юрченко Віталія Леонідівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна... Скільки болю, самотності і смерті несе в собі це слово. Це злісна всепожираюча і руйнівна сила приносить із собою багато горя, різні масштаби... Найстрашніше те, що це є реальністю сьогодення.

Що таке війна? Ніколи не задавав собі питання, здавалося 21 століття, яка війна? Чому вона так впливає на людей? І згадуючи історії прабабусі про найстрашніші жахи війни, які мурахами покривали моє тіло, я навіть не міг уявити, що таке спіткне і мене, у мирній незалежній Україні.

Лютий, двадцять четверте – це мав би бути звичайний шкільних день, зустріч із друзями, контрольна з математики, яку я так хотів пропустити... І пропустив, прокидаючись від десятків повідомлень, дзвінків, перше слово з яких “війна”. Страх, паніка, гнів – це те, чим я керувався. Я намагався усвідомити, що це сон, що це нереальність, але перші вибухи і поява винищувачів над нашим селом, майже нікому не відомим селом, розбудила мене. Розуміючи, що відсутність миру – це відсуність майбутнього, я запам’ятав, але все- таки зміг зберегти холодний розум, бо думкамия був з рідним мені людьми, яких вже взяла в оточення холоднокровна армія. Перші дні були найдовшими і найстрашнішими. І те відчуття, що до магазинуне привозять хліба, ввечері по хатах не вмикають світло, розмови стали короткими, не давало душевного спокою і якогось умиротворення.

Потім настав той час, коли вже терпіти не було сил, сидіти і чекати, не знаючи чого,повільно деградувало мене.

Час розлуки. Розлука – слово саме по собі несе смуток та негативні емоції. Це був вимушений захід - переїзду безпечне місце. Відстань далась тяжко. Сум за рідним краєм, місцем, де пройшли дитячі роки, де дім, де легко й радісно було так жити, де милі серцю краєвиди. Нове середовище, нові люди, нова мова – все це було так дивной дико, бо ще недавно я й не міг подумати, що опинюсь за тисячі кілометрів від рідної України.

Війна змінила моє життя, повернула на сто вісімдесят градусів, ще й змінила людей. Було так приємно, коли чужі стали як рідні, і так болісно, що рідні стали як чужі...

Сум за Україною все сильнішав. В один момент, попри перепони не повертатися, ми прийняли, мабуть, одне з найважливіших рішень – повернутися.

Я зрозумів, що війна – це найстрашніший злочин проти людства. На війні гинуть діти, дорослі, люди похилого віку, які не мають жодного відношення до цього жахіття, їм просто не пощастило опинитися в цей час і в цьому місці.

Отже, війна внесла свої корективи у долі моєї родини. Моє майбутнє і майбутнє моєї країни взяло інший курс, який прямо зараз ціною свого життя захищають нові герої сьогодення, воїни за свободу і справедливість, біографії чиїх вивчатимуть на уроках історії наші нащадки і відчуватимуть гордість, що вони є їх земляками. Я вірю, що вже в найближчому майбутньому ця біда мине Україну і настане світлий, мирний день, день нашої ПЕРЕМОГИ!!!