Під час обстрілів Охтирки Олена Володимирівна допомагала не тільки рідним, а й малознайомим людям. Вона забрала до себе сусідів свекрухи, а своїм сусідам, попри небезпеку обстрілів, носила їжу додому. Продуктів було мало, але Олена Володимирівна готова була поділитися останнім

Мені 45 років. Я з міста Охтирка Сумської області. У мене є чоловік і дві доньки. Старша зі своїм трирічним сином живе й працює в Сумах. Менша навчалася в Харкові, але на час війни приїхала додому.

24 лютого я домовилася зі знайомими, що вони заберуть меншу доньку, а я поїду по старшу. Однак я забрала лише онука, бо донька не наважилася покинути роботу. Вона працює медичною сестрою. А менша донечка добиралася сама. Знайомі підвезли.

Я працюю завгоспом у школі. 24 лютого заняття не відмінили. Тому, тільки-но я привезла онука додому, відразу побігла на роботу. Намагалася облаштувати бомбосховище. О десятій годині прийшов наказ розпустити дітей і працівників школи. Тоді вже стало відомо, що російські війська пройшли селище Кириківка, розташоване за двадцять кілометрів від Охтирки.

У другій половині дня, коли чоловік повернувся з роботи, ми з ним поїхали по старшу доньку. Майже три години простояли в заторі, бо йшла колона російської техніки. Нам так і не вдалося потрапити в Суми. Попередили доньку, що не зможемо забрати її та повернулися додому. Того ж вечора чоловік пішов добровольцем на війну. Зараз ми розшукуємо його, бо він вважається зниклим безвісти.

Коли нас бомбили, ми сиділи в погребі й співали голосно пісні, щоб було не так страшно. Одного дорослого лишали на вулиці, щоб міг розкопати, якщо ми опинимося під завалами. Я дала доньці лом, зубило й молоток і показала, як ними користуватися.

Моя свекруха жила на околиці міста. Там точилися запеклі бої, тому я забрала її до себе. Також забрала її сусідів. Їхні будинки нині розбиті. Зрештою нас було 24 людини. Я завжди запасалася продуктами на місяць, але не розраховувала на таку кількість людей. Тому було сутужно з харчами. Гуманітарну допомогу не давали. Вже значно пізніше донька отримала продуктовий набір від Фонду Ріната Ахметова. Проте ми якось вижили. Я ще й стареньких сусідів підгодовувала. Носила їм їжу, а в небі кружляли російські літаки. Коли літак наближався, лягала під парканом, чекала, поки пролетить, а потім вставала і йшла далі.

Меншій донці потрібно було їхати до Харкова по речі, але я не могла себе пересилити, щоб відпустити її. Старша дочка уже забрала онука в Суми. Чоловіка шукаємо, молимо Бога, щоб з ним усе було добре. Наразі в мене єдина мрія: хочу, щоб мій чоловік повернувся. Щоб у моїх дітей був батько, а в мого онука – дід. І, звісно, чекаю на перемогу.