Плющик Софія, 9 клас, Комунальна установа "ССШ І-ІІІ ступенів №7 ім. Максима Савченко Сумської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кокадей Максим Іванович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це досить травмуюча подія. Вона з прискореним серцебиттям змушує людей змінювати їх світогляд і пріоритети в житті. Баскими кіньми торує шлях до раптових поворотів, подій… Але як вона змінила мене? Здавалося, безтурботне дитинство буде вічним. Навчання у школі, відпочинок із друзями, улюблене хобі – усе це вирувало навколо мене, мов розплескані хвилі правічного Дніпра, який розділив життя кожної дитини в Україні на два береги.

Ніколи б не подумала, що особисто доведеться жити, як говорив Гриць Бобренко коханій у романі Ліни Костенко «Маруся Чурай», «…на дві душі».

По-перше, до початку війни багато моїх знайомих говорили, на превеликий жаль, мовою країни окупанта. Орієнтувалися на неї, прагнули бути схожими. Але на кого? Відповіді неможливо дати й досі. Мабуть, на «покручів» у цій безмежній «суєті житейського моря», про яку писав колись Іван Карпенко-Карий. Так було й зі мною. Я розмовляла російською, мені було все одно на те, якої дотримуєшся позиції щодо країни, бо ти – «вільна» людина.

Мені якось байдуже на те, що відбувалося на Сході України ще з 2014 року. Скажу відверто, мене, як і багатьох друзів, ніколи це не цікавило. І, напевно, я б не звертала на це увагу.

Та коли над твоїм будинком пролітає ракета і ти днями, тижнями, місяцями носиш в собі відчуття стресу та нещадного удару, а потім звуки розбитого скла, від якого кидаєшся й прокидаєшся, не встигаєш зрозуміти, що тебе миттю накриває задушлива руйнівна хвиля, – повірте, одразу починаєш розуміти ціну рідного слова. Серце починає вискакувати з грудей, а твій дух навпаки завмирає в очікуванні смерті.

У цей переломний момент і приходить розуміння того, що історія завжди була циклічною. Що ми завжди повертаємося до її витоків і наступаємо на одні й  ті ж граблі.

По-друге, війна на моєму життєвому шляху змусила стати морально стійкішою та допомогла зрозуміти, що я хочу отримати від цього життя, що понести в майбутнє, що виправити. Безумовно, не можна знецінювати тих утрат, яких вона завдала. Не можна повернути зруйнованих лікарень, шкіл, дитячих садків, будинків, а головне забраних життів українців.

Ніяк не можу зрозуміти агресію ворога. Як можна воювати з дітьми або старими людьми?

В уяві завжди живе той страх, як паралізована бабуся лежить на землі та просить у Бога смерті. Їй не потрібна медична допомога, не потрібна підтримка різних служб, не потрібна евакуація, а тільки – жага до смерті, яка сповнена самотності, туги, болю і обіймів війни. Чомусь укотре згадалися слова дівчини-легенди, родом із Полтави, Марусі Чурай: - Хотіла жити, а життя не вийшло. Хотіла вмерти – люди не дали...

Думаю, що матеріальна допомога, яку ми намагаємося надати постраждалим ніколи не закриє душевних ран, сліз, крові, кісток, якими вщерть переповнена українська земля.

І в цей період лихоліття я переосмислила все, що для мене означає слово Україна. Це не історизм, за яким можна визначити епоху або територіальне поселення, а це і є її історія, люди, які творили вільну та незалежну державу, не зважаючи на репресії та потенційні загрози життю. Це невмируща мова, яка «з дніпровської води, від зорі та місяця народжнена», об'єднує навколо себе сорокамільйонний народ, котрий доводить усьому світові безсмертя української нації.  І мій шлях – виборювати її.