Під час бойових дій сім'ї Сердюк із Авдіївки довелося все покинути та переїхати до іншого міста. Жінка з болем згадує, як виживали під час сильних обстрілів, коли не працювали магазини та банкомати, не було грошей. За роки війни пережито багато важких моментів, але материнське серце особливо поранив один випадок. Серед ночі донька попросилася лягти спати, адже якщо доведеться вмирати, то всім разом.

До початку війни я проживала в Авдіївці, а зараз змушена орендувати житло у Кураховому.

У нас із чоловіком три дочки. У 2014 році старша дочка закінчила школу в Авдіївці та збиралася здавати ЗНО [Зовнішнє незалежне оцінювання] у Донецьку. Але почалися бойові дії та місто було закрито. Довелося зареєструватись у Харкові.

Моє підприємство дозволило мені з двома молодшими дітьми на час активних бойових дій проживати на Білосарайській косі. Ми пішли у неоплачувану відпустку, але дякуємо підприємству за те, що за нами зберігали робочі місця. 29 вересня 2014 року ми повернулися до Авдіївки, бо в нас закінчились кошти.

У жовтні того ж року мені запропонували вийти на роботу, але вже у Кураховому. Таким чином 16 жовтня я вийшла на роботу, зі мною було двоє діток, а чоловік залишався в Авдіївці. Він працював на коксохімічному заводі. Там було дуже тяжко, йшли сильні бої, за добу прилітали до 40 снарядів.

У Кураховому теж було непросто, бо місто знаходиться неподалік зони бойових дій, за 15 кілометрів від Мар'їнки. Не працювали банкомати, нічого не було. Спасибі Фонду Ріната Ахметова за допомогу, фактично ми виживали рахунок його продуктових наборів. Я отримувала три набори на дітей.

Старша донька вступила до Дніпропетровської медичної академії. Тому один із наборів я відправляла до Дніпра дочки, ніяк інакше дитині допомогти не могла. Другий набір автобусом відправляла до Слов'янська, бо там жили мої батьки, а пенсії на той час припинилися. Третій набір я лишала собі.

У лютому 2017 року до квартири до моїх сусідів на Гагаріна прилетів снаряд. У суміжній стіні повністю рознесено кут, тепер у нас житла немає.

Війна дуже змінила наше життя. Ми працювали лише до третьої години дня, зарплата була тільки в мене. Чоловік працював, але банкомати відключилися і гроші зняти було ніде. Потрібно було кудись виїжджати, а із міста нікого не випускали. Стояли блокпости і постійно велись активні бойові дії. Усі просто виживали. Було дуже страшно, ще ми боялися за дітей.

Нині живемо одним днем. Прокинулися, розплющили очі, і дякую.

Мені хотілося забути момент, коли 29 вересня ми приїхали додому. Вдень було тихо. На вулиці біля нашого будинку сиділи молоді хлопці, років по 15. Раптом почався обстріл, і уламки полетіли прямо в них. Одна дитина впала. Все це відбувалося на наших очах. Вперше в моєму житті так близько була війна.

А потім був постійний тваринний страх, мені не хочеться про нього згадувати. Якось ми сиділи з дітьми у ванній, а з усіх боків летіли снаряди. Я розуміла, що від мене нічого не залежить. І якщо накриє, то накриє всіх нас.

Коли почалася війна, меншій дочці було 4 роки, середній 10, а старшій 16 років. Якось ми лягли спати і почався обстріл, але все було далеко. У кімнату зайшла середня дитина і каже: «Мамо, можна ми сьогодні всі разом ляжемо? Бо якщо помремо, то помремо всі разом». Цей момент я ніколи не забуду і нікому не побажаю таке пережити, навіть найлютішому ворогові.

Я мрію, щоб діти забули, що таке війна. Наймолодшу доньку ми змогли переконати, що на вулиці були салюти. А середня дитина відходила дуже довго. Вона боялася звуку холодильника, і коли люди вибивають килими на вулиці. У неї одразу біліли губи, трусилися пальці. Я дуже хочу, щоби війна припинилася. Більше не хочеться переживати це лихо.