Ми із Запорізької області. Спочатку війни ми були під обстрілами, під "градами". Коли вже не було сил терпіти, у середині травня ми виїхали до Хмельницького. Через деякий час повернулися до Запоріжжя. 

Було дуже страшно, коли літали над головою літаки, були обстріли. У мене маленька дитина, коли ми з нею сиділи під обстрілами у погребі у холоді і син постійно плакав, не було вже сил терпіти. 

Найбільше шокувало те, що те, що наживалося роками, - будинок, майно - довелося залишити. Я бачила як від бомбардувань загорівся дім моєї однокласниці. Для мене це було великим шоком. Мій дядько потрапив під обстріл, його завезли до лікарні. Це жахіття, яке залишиться всередині назавжди. 

Коли ми були на блокпосту, почався обстріл. Ми втікали з машини, бігли до укриття. Це страх, який є у мені й досі. Коли я чую сигнал тривоги, щоразу згадую цей блокпост і те, як ми тікали, рятуючи дітей. 

Найбільші труднощі - це умови, не пристосовані для маленької дитини. Вдома було ліжечко, пеленатор, багато різних пристосувань для дитини, а тут, у Запоріжжі, немає навіть пральної машинки. Фінансово дуже важко. Я перебуваю в декретній відпустці, чоловік теж на сьогодні не працює. Допомога є, але її не вистачає.

Фізично дуже важко, морально непросто. Сподіваємося, що повернемося додому. 

Допомагає відволікатися дитина. Беремо візочок, йдемо гуляти, маленькі радощі: перші слова, перші кроки. 

Дуже хочемо додому, читаємо про звільнення Харківщини, Херсонщини, може, дійде і до нашого Оріхова. 

Думаю, що після війни ми все відбудуємо і будемо жити у незалежній вільній Україні.