Ковальчук Христина, 9 клас, Видраницький ліцей Забродівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андріюк Леся Никандрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

 Кожна людина народжується для щастя й добра. Так завжди думала я, зростаючи  в колі чудової родини, щирих друзів, доброзичливих сусідів.

…Усе перекреслив отой зловісний ранок 24  лютого.

Прокинувшись, як завжди, о сьомій, спустилася зі своєї кімнати й одразу до мами на кухню - привітатися. Вона  притишено  розмовляла по телефону, але голос був схвильованим, очі - в сльозах. Я вигукнула: «Мамо, що трапилося?» Хвилинна пауза довжиною, здається, у вічність.

Нарешті з маминих уст зривається слово, яке, мов струмом, пройняло мене наскрізь: «Війна!…».

Мама почала збирати валізи з найнеобхіднішим. Тривога зростала, бо ЗМІ рясніли новинами лише про війну. Я почувала себе, мов у страшному сні, адже наш будинок знаходиться за сто метрів від міжнародної траси, по якій майже відразу рушили колони бронетранспортерів, танків та іншої військової техніки до кордону з білоруссю (живемо в прикордонній зоні). Гуркіт був жахливим, увесь будинок аж трясло. Пам’ятаю, як батьки  метушилися, облаштовуючи підвал… Ми декілька разів спускалися туди, коли лунали  сирени. Навіть відбій не віщував бажаного спокою, а сіяв  хаос.

Як нам бути і що чекати завтра? Щоб  не чути й не бачити цього жаху, ми переїхали  до бабусі й дідуся. Ніколи не забуду наляканих очей моїх рідних. 

Незабаром сюди приїхали переселенці - наші родичі з Чернігова - племінник Максим із дружиною Ростиславою й п’ятирічним Марком. Вони змушені покинути свій дім, бо за вікнами стояли російські солдати. Із перших днів війни Ростислава вела щоденник, де описувала пережите: «Спочатку  не розуміла, що відбувається, не панікувала. Стріляли гради, усі масово виїжджали… Весь час  ми проводили в тамбурі, потім у бомбосховищі, у підвалі, у сусідів….»   Їхній шлях на Волинь – дорога з пекла. Родина тепло зустріла прибулих, оточила турботою й любов’ю.

Дні проходили в тривозі. Деякі односельчани покидали домівки й вирушали за кордон. Поїхала й тітка Людмила з дітьми. Ми вагалися. Згодом на родинній раді вирішили залишитися.

Час усе розставив на свої місця. Перший шок минув. Прийшло усвідомлення - треба діяти! Люди в селі почали згуртовуватися: одні допомагали встановлювати та укріплювати блокпости, а жінки та учні школи плели маскувальні сітки. Серед них і я – ще тоді семикласниця. Уже тоді зрозуміла, наскільки важлива реальна допомога нашим захисникам.

Скільки окопних свічок за час війни зробили  з однокласниками! Навіть створили свою артмайстерню, де виготовляли сувеніри для воїнів.

Відразу ж долучилася до волонтерства й моя родина. Жоден благодійний ярмарок, лотерея не обходилися без допомоги тата й бабусі – підприємців, особливо продуктами харчування. А з яким завзяттям ліпили ми з бабусею й мамою вареники, пекли смаколики для воїнів ЗСУ! Разом із бабусею Надією займалися ремонтом і пранням солдатського одягу, виготовляли й пакували необхідні речі, беручи участь в акціях: «Тепло для захисників», «Подарунок воїнам», « Волонтери святого Миколая».

Поступово очне навчання відновили, хоча до тривог звикнути неможливо. А як тим діткам, що залишилися без дому, що потерпають від вибухів щодня?! Душа болить…

Тому ми з братиком Михайликом вирішили зробити різдвяний подарунок дітям Харківщини, відіславши їм майже всі свої іграшки. А вечорами готували листівки, малюнки захисникам, укладаючи частинку люблячих сердець. Знаю: це краплина в морі, але то мій шлях, із якого вже не зверну.

На превеликий жаль, війна ще й досі триває. Довгоочікуваний мир поки що як оазис у пустелі. Але життя продовжується… Наперекір війні!

У моїй сім’ї рік тому  сталася приємна подія - народження  сестрички Марійки. Вона - справжнє диво: весела та мила дівчинка. Тепер  мрію лише про одне: щоби сестричка ніколи у  житті не чула вибухів і сирен.

Свої світлі мрії складаю в довгу шухляду письмового стола. Вірю, що загляну туди незабаром. Адже кожна людина в цьому світі заслуговує миру й добра!