До початку війни ми всі жили тут, у Станиці, займалися теплицями. Жили і не тужили. Чоловік помер у 2009 році. Дочка вийшла заміж та поїхала, ми з сином будували тут будинок, займалися теплицями. Перед війною завершили будівництво, залишалися оздоблювальні роботи.

Я ще в дев'яності роки втратила роботу і займалася теплицами. Син працював у приватного підприємця. 2014 року ми ще посадили огірки, але вже не було, куди їх вивозити. Ми торгували у Луганську, все було пов'язане з містом.

Все почалося з того, що бомбардував літак. Ми думали, що це минеться, але другого червня [2014 року] розбили вулицю. Тоді загинули люди, і ми ходили, збирали голови, тулуби людей. Страшно було.

А потім люди роз'їхалися, хто куди. Ми зрозуміли, що все дуже серйозно. Відбувалися обстріли за обстрілами. Мої батьки весь час сиділи у льоху, бо більше ховатися не було куди.

На початку разом із сином ми поїхали до Києва, потім повернулися. Там не було ні житла, ні роботи. У січні 2015 року нам розтрощили будинок. На нашу вулицю впало штук сім мін. Допомагали різні організації відновлювати будинки.

Вода була своя, ми зробили свердловини. Багато місяців не було світла, ми купували генератори. Потім нам зробили світло. Обстріли стали рідшими. Газ був розбитий, але ремонтники – молодці, все одразу лагодили.

Є багато епізодів, які хочу забути, особливо обстріли 2014 року. Ми дуже боялися. Зараз навіть хвіртка голосніше закриється, а вже здається, що стріляють. Ніколи не забудеться, як ми збирали розірваних людей. Це залишиться у пам'яті до кінця життя.

«Гуманітарка» була дуже хороша. Батьки регулярно отримували продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова та ділилися з нами. Нам допомагав норвезький фонд. Давали ковдри, каструлі, продукти харчування, побутову хімію.

Допомога грала дуже велику роль, тому що тоді все було закрито, працював один магазин, і там продавався лише хліб, але у невеликій кількості.

Коли ми з сином були у Києві, батьки залишалися тут. Поруч були ще дві самотні сусідки. У нас стояла грубка в теплиці, і коли обстрілів не було, вони виходили і готували на ній гречану кашу. Потім ділили ложками на чотирьох, кожному виходило по п'ять ложок. Коли в магазин привозили хліб, вони бігали та купували кілька буханців, щоб був запас.

Я мрію, щоб повернувся 2013 рік, коли ми жили та на щось сподівалися. Мені дуже хочеться добудувати будинок, працювати, приділяти час дітям та онукам. Дуже хочеться спокійного та розміреного життя, яке у нас було раніше.

Тепер тут нема ні роботи, нічого. Раніше Станиця процвітала. Тут будинки коштували по 50 тисяч доларів. Люди продавали квартири у Луганську та переїжджали до нас. Тут був зелений край. Які ліси були... Зараз ліс спалили, будинки побили, все похмуре. В основному залишилися лише старі, молоді розбіглися хто куди.