Моїй маленькій дочці Віолеті три рочки. Якщо десь сильно шандарахнуть, вона прокидається вночі, плаче, ми потім її заспокоюємо. Моторошно, звичайно, тим паче для дітей.
Коли я була маленька, ніколи в житті не думала, що мої діти будуть жити в такий час. Ми жили спокійно, гуляли, стрибали, бігали, а зараз дитину спокійно нікуди не відпустити, хоч тут і школа недалеко.
Уранці їх відводиш, після школи забираєш – хіба мало що. Страшно, звичайно, швидше б це все закінчилося, щоб можна було жити тихо та спокійно.
У 2014 році влітку я працювала на свинокомплексі. Я йшла на роботу, воно ж улітку рано світає, а діти вирішили провести мене до церкви. І коли літаки, винищувачі практично над дахом будинку пролетіли, діти дуже перелякалися. У той день я так і не пішла на роботу.
Я повернулася з дітьми додому, вони навіть по кущах ховалися. Дах постраждав, дуже все текло всюди: у залі, у спальні. Потім сторона від кухні з коридору відійшла й була величезна дірка, навіть дитина могла пролізти. Вікна повибивало, коридор був старий, там теж одне вікно вилетіло. Тут є міст, ось наш город і річка, там впав снаряд. І падав через дорогу, де ми живемо. Осколки застрягли в сусідів, пошкодили все.
Хоч до війни, хоч зараз – ми постійно перебуваємо в себе вдома. Зараз не можна спокійно сходити в магазин. Тебе зупиняють і постійно запитують, де твій паспорт. Без нього нікуди не можна сходити.
У моєї племінниці Аріни взагалі хата згоріла. Вони жили на іншій вулиці через річку. У них згоріла і хата, і все, що було всередині. Зараз у них немає свого житла.
Мрію, щоб були живі-здорові діти і швидше закінчилася війна. Це найголовніше. Така моя заповітна мрія.
.png "Імена")
