Тулімова Вероніка, 10 клас, Спеціалізована школа №149

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крошетецький Роман Миколайович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Привіт! Мене звати Вероніка ,та я хочу розповісти свою історію на тему «1000 днів війни. Мій шлях». Як я дізналась про початок війни? 24 лютого я ночувала зі своєю сестрою, вранці ( десь о 4 ранку) вона зайшла до мене в кімнату, та просто попросила мене збирати свої речі. Десь всередині я відчувала, що це не просто так. Ну камон, кого без попередження будять о 4 ранку. Через новини я одразу дізналась, що сталось. Поза страхом і тривогою я почала збирати свої речі, а на фоні чула, як нервує моя сестра, говорячи по телефону з татом, та як лає собака. Через 3 години ми вже були вдома, з мамою та нашим вітчимом.

Мій вітчим намагався усіх заспокоїти, бо він знає, що таке війна. Він учасник АТО ще з 14 року. Взагалі, після слів мами та вітчима я заспокоїлась, але під вечір знову почала стресувати.

Після двох тижнів війни мама змусила нашого тата відвести нас з сестрою, тіткою до Чернівців. Чесно, я не хотіла їхати, навіть зараз я вважаю, що краще б я залишилась у Києві, поруч з всіма. Початок війни зіпсував усі мої плани, бажання, мрії. До 24 лютого 2022 року я розуміла, ким себе бачу в майбутньому. Шкода, що життя українців настільки змінилося за короткий час. Ми були у Чернівцях 4 місяці, я дуже сумувала за татом, мамою та за іншими родичами.

Це дивно, бо до війни я так хотіла жити без батьків, щоб мене ніхто не чіпав, не заставляли робити домашку та прибирати кімнату.

Під час дороги до іншого міста ми з сестрою побачили усе, що зробили ці нелюди з нашою землею. Нажаль, я бачила те, що не мав бачити 13-річний підліток. Згодна, це похитало мою психіку добряче, ніколи не думала, що доведеться бачити військові літаки у використанні, та те, як з кожним днем стирають мою Батьківщину з лиця Землі.

Наразі я навчаюсь у 10 класі в рідному Києві. Чесно, я не знаю ким хочу бути у майбутньому.

Кожен день я шукаю якісь університети в інших країнах, тому що боюся майбутнього в Україні. Смішно, народилась тут, навчаюсь тут, усі друзі та рідні тут, розумію, що Україна – мій дім, але намагаюсь знайти інший дім, в інший країні. Україна дуже змінилась за ці три роки жахливої війни, точніше, нас змусили змінити нашу державу. Люди вже не бачать щось доброзичливе в якихось діях, чи… вже не думають про те, що щось зміниться на краще. Бачучи усі ті мітинги на визволення наших військових з полону, боюся побачити там фамілію своїх військових родичів.

12 травня 2024 року вітчим отримав поранення ніг, туди попали осколки дрона, коли він виконував військове завдання. Було страшно, коли він повідомив нам, що знаходиться у лікарні.

Моя мама через тиждень поїхала в місто, де була лікарня. З того часу пройшло вже 6 місяців, мій вітчим повернувся на службу, бо не може залишити своїх побратимів.

Отже, спираючись на мою розповідь, ми вимушені змінити наше життя на 360 та почати звикати до нового. Навіть якщо ніхто цього не хоче, з часом все одно прийдеться. Бажаю усім спокійного життя в нашому часі.