Анна-Марія Булава, 9 клас
Вергунівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Червонослобідської сільської ради Черкаської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Марченко Світлана Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

«У кожного своя доля
і свій шлях широкий»
        (Т.Г. Шевченко)

В України вона гірка, страшенна, в сльозах і стогонах… Кожна сторінка її історії сповнена стражданням українців, боротьбою зі злом і пітьмою. Завойовники намагалися загарбати нашу землю, але хоробрий народ вперто і мужньо відвойовував свою незалежність. Здавалось, давно все позаду. Розвалився Радянський Союз і молода держава Україна почала свою нову історію. Сусідні держави скоса дивилися на нас і заздрили стрімкому руху в бік до європейських цінностей. 

Але гірка доля знову повернула проти нас. Сьогодні 976-й день війни…Ще два десятки днів і ми перетнемо позначку в 1000 днів!!! Це страшно промовити, страшно уявити, а ще страшніше пережити…

Пригадую і ніколи не забуду той жахливий ранок 24 лютого 2022 року. О 6 ранку мама тихенько сказала, що почалася війна. До цього ми розуміли, що коїться щось не те. Але жили надією, що все обійдеться, адже  ХХІ століття!

О 8.00 вся родина зібралася в бабусі. Жінки тихо плакали, чоловіки метушилися і говорили про тероборону, планували подальші дії.

Ворог громив, наступав, нищив. З’явилися дані про Бучу, Ірпінь, Гостомель… Жахливі і моторошні дані… Тоді батьки приймають рішення про те, що нас, дітей, треба вивезти на захід країни.

Страшним було прощання з будинком, рідними. Ми поспіхом збирали речі. Ніхто не знав, чи побачимось знов. 

Уночі, на новому місці, в пам’яті спливали картини прожитого дня, сюжети воєнних дій, а душа боліла за батьком, будинком, рідними. І так до болю хотілось додому!

У квітні ми повернулись додому. Цілували рідну землю, радості не було меж.

А за вікном продовжувались воєнні дії… Починають звільняти Херсон. Ведуться бої в Сумах, Чернігові, за Києвом. 

А далі бої за Маріуполь, загибель і полон азовців із Азовсталі, жорстокі бої за Бахмут і Авдіївку. Стогне від болю українська земля, тоне в сльозах і крові. Знищують електростанції. Цілими днями і ночами сидимо без світла.  Але не здаємось – терпимо, зібравши волю в кулак.

Іноді нам здається, що ми втрачаємо останні сили і вже немає змоги протистояти. Але ні, ми непереможні! Немає у світі такої нації, яка б показала такі славетні дії, яка б записала такі героїчні сторінки своєї історії! Вже  науковці відкрито стверджують, що ця жага до незалежності і волі закладена  на генетичному рівні. І ця генетична ідентичність пробуджується у нас протягом всієї історій українства. 

День 976-й… ситуація досить складна. У нас щоночі пронизливо звучить сигнал тривоги, чути  звук смертоносних «мопедів». Спати не можеш, та й не хочеться. Страх і невизначеність змінюються на відчай і байдужість. «Що Бог дасть, те і буде», - швидко промайнуло в голові, а мозок розривається над тим, а що буде завтра?

Сьогодні, як ніколи, серце переповнюється гордістю за те, що ми українці. І не дивлячись на біль і страждання, ми розуміємо, що ще ніколи українська нація не стояла так високо.

Саме цим спротивом ми довели, що є незламні, хоробрі, відважні. Ми за свободу і незалежність, демократію, волю і справедливість. Ніхто не вірив у те, що маленька Україна зможе протистояти такому потужному агресору. Але ні! Ми не злякались і не здалися! Жорстока війна триває. Весь світ зрозумів, що ми захищаємо не лише себе, а і всю цивілізацію, демократію і світло. Вже ніхто не посміє сказати, що держави «Україна» не існує. 

Ніколи б раніше не подумала, що дитинство, ще донедавна таке кольорове і щасливе, перетвориться на страх і біль, а ми станемо дітьми з жахливим клеймом - «діти війни».

Я українка і  цим пишаюсь. Свій  життєвий шлях я проходжу  з моїм непереможним народом. Так само плачу і страждаю від поразок і невдач, як і всі українці. Моїй радості немає меж, коли  нам щось-таки вдається. Так, це наш шлях, це мій шлях і нам його треба пройти! Пройти гордо, вперто, героїчно і до кінця!