Похиль Софія

Попівська гімназія №2 Карлівської міської ради

Село Попівка Полтавський район Полтавська область

Вчитель, що надихнув на есе – Гарбовська Тамара Василівна, учителька української мови та літератури

Війна. Моя історія

Я всіх вітаю. Якщо ця розповідь буде для вас доброю, тому що деяким людям ця тема дуже болюча. «А чого болюча?» – скажете ви. Я вам це розповім на своєму прикладі.

Зараз вам відверто хочу розповісти, як я дізналася про війну, яка в мене була реакція на цю сумну подію, і що відчувала в той час. Це був звичайний день 24 лютого, я тільки прокинулась, пішла вмиватися, чистити зуби. Після цього повернулася в кімнату і мені раптово  в телеграмі натрапив на очі  невідомий до цього канал. Стало цікаво, про що там пишуть, який контент. І мені не сподобався один допис, у якому розповідалося про те, що майже о 5 годині ранку розпочалось повномасштабне вторгнення в Україну. Краще мені це не читати було. Після того, що я прочитала, у мене не було мови, пішли сльози, почалася істерика. У моїх думках були спочатку добрі спогади, які зі мною пов'язані, а потім найгірші, які були пов'язані з війною. Батьки почули, підійшли до мене і почали заспокоювати, що все буде добре, але я в це вже не вірила.

Минуло приблизно два тижні, і я підслухала розмову між татом і мамою.  Ненька пропонувала, щоб ми всі разом поїхали за кордон, щоб всі були в безпеці, але тато був категорично проти. Він ледве вмовив маму, щоб поїхали тільки вона і я.  Тому через декілька днів вона купила квитки на поїзд до Львова і потім через Львів до Польщі.

Спочатку  в Польщі було дуже важко. Ми не розуміли людей, не орієнтувались на місцевості, та навіть ні в кого не могли запитати, бо не знали мови. Це було дуже тяжко. Зараз пригадую той жах, і сльози знову котяться…  Я постійно хвилювалася, як мої рідні і друзі в Україні, телефонувала й писала повідомлення, бо переживала, щоб із ними нічого не трапилося. Коли гуляла по вулицях Польщі, там часто бачила в небі літаки, я зразу боялася їх, та з часом почала звикати.

Потім стала свідома того,  що сльозами й істерикою нічого не змінити, просто потрібно пристосуватися до нових умов. Так ми з мамою деякий час були за кордоном фізично, та морально наші думки були на рідній землі. Тож ми повернулися додому.

Як змінилося моє життя і життя моєї родини після початку повномасштабної війни в Україні? Зараз ми стали більше часу проводити разом, бо ніхто не знає, коли когось може вбити російська ракета чи БПЛА. Це дуже страшно, та це наша реальність. А ще тепер більше мріємо: про наше життя після ПЕРЕМОГИ УКРАЇНИ, бо інакше й бути не може. Допомагаємо волонтерам, беремо участь у благодійних ярмарках, плетемо маскувальні сітки, робимо все, що в наших силах. А ще я малюю для наших захисників, бо вірю, що це їх береже.

Дякую Вам, що читаєте моє есе. Хочу додати, що пишаюся тим, що я українка. Так, зараз нам усім дуже боляче, складно. Та ми найвитриваліший і мужній народ. Я дуже дякую нашим ЗСУ за те що, вони скільки часу захищають нашу землю, нашу нескорену Україну! Україна була, є і буде!

 Слава Україні! Героям Слава!