Усачов Олександр, учень 11 класу Високопільського ліцею Херсонської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Савченко Олександр Васильович

Війна. Моя історія

24 лютого… П'ята ранку, тремтіння вікон, гучні вибухи, перемішані почуття. Цей день змінив моє життя. Він перевернув мої думки, спустошив надії, зруйнував мрії. Почалася повномасштабна війна. Коли  це зрозумів, усвідомив, моє тіло водночас тремтіло від холоду і було гаряче в грудях. Мені стало страшно. Я наляканий, моя родина в тривозі. Ми шукаємо спосіб покинути свою рідну домівку і таке рідне село. Нова Каховка - місто тисячі джерел. Як швидко тебе окуповують. Туга, смуток, журба…

А ми тікаємо, так не їдемо, не виїжджаємо, а тікаємо. Біжимо, щоб врятуватися. Українське село Високопілля нас зустріло гостинно. Може, їхати далі… Ніхто не вірить, що це надовго, ніхто не хоче їхати далеко від рідних місць. Ми не хочемо більше тікати. Це наша фатальна помилка, яка забрала у мене не тільки фізичне здоров'я, а й ментальне.

13 березня окупація Високопілля. Уже немає можливості тікати, нас не випускають. Яка переоцінка дійсності. Те, чого ми боялися, тепер для нас спасіння. Майже два місяці без світла, газу, води. Можна пристосуватися, звикнути, але не можна опанувати себе, коли над головою ревіння снарядів. Щоразу відчуваю безвихідь, розпач, відчай, мені ніхто не допоможе.

Лягаю спати, і мрію, щоб лише прокинутися. Наше життя змінилося, немає звичного запаху кави, веселого гомону в колі родини. У повітрі кіптява від саморобної свічки, задуха. Ми принишклі, говоримо пошепки.

Я бачив, як війська грабують мирне населення, наносять на авто свої фашистські символи, знущаються над людьми. І так щодня, щомиті… Нарешті гарна звістка, можна вийти пішком до сусіднього населеного пункту. Замайоріла надія. Замайоріла і згасла. Усі виходи заміновано, а на дороги перекриті військовими. Батько приймає рішення прориватися через блокпости. Дорога сліз і безкінечної молитви. Обшуки, перевірки, автомати, міни біля дороги. А люди.. Я пишаюся своєю нацією, захоплююся людьми, які на дорозі тисячі сліз знаходять сили підбадьорити, підтримати словом, поглядом.

Піднімаю голову і дивлюся при сонячному світлі на своїх рідних. Як ви змінилися. Посивілі голови, заплакані очі, раптово схудли, сіре змарніле обличчя. Як давно чув ваш щирий і радісний сміх?! Нарешті ми прорвалися…

І знову моя Нова Каховка далеко від мене. Моя домівка, затишні вулиці, рідна школа… Моє прекрасне мирне місто тисячі джерел. Нас зустрічає велике нове місто, метушливі громадяни, але звичайне спокійне життя для мене щось незвичне… Я не хочу знову тікати… Я хочу додому!