Лідія Іванівна прожила в Новотошківському більше 40 років. Тут вони з чоловіком виростили трьох дітей. Подружжя перечікували бомбардування в своїй квартирі, оскільки спуститися в крихітний підвал просто не могли. Зараз вони виживають в рідному селищі і, як всі жителі України, мріють про мирне небо та спокій.

Ми живемо в Новотошковському з 1979 року. Більше 40 років тут прожили з чоловіком, виростили трьох дітей. У 2003-му чоловік переніс інсульт і ампутацію. Зараз він прикутий до ліжка, я за ним доглядаю. Коли на початку 2000-х у нас закрили шахту, роботи не стало – і діти розбрелися по світу.

Перший день війни я пам’ятаю дуже добре. Жахливий був день. Незадовго до цього – 30 жовтеня 2014-го – розбомбили іншу сторону селища, тому ми морально готувалися до неминучого.

Нічого не було шкода, був тваринний страх, що й не передати

Пам’ятаю 4 листопада, такий був сонячний день, гарний. Чоловіка я посадила в крісло в коридорі, це у нас вважалося найбезпечніше місце, а сама доварювала борщ. І тут снаряд потрапив у дах нашого будинку. У спальні посипалися вікна. Чоловік, який в саме тоді ще потихеньку ходив, вискочив і давай бігти. Я його зупинила, в туалет заштовхала і закрила, а сама стою поруч у ванній і думаю: «Господи, прости і помилуй».

Нічого не було шкода, був тваринний страх, що і не передати. Дах у нас знесло, над головою свистіли міни, снаряди, я вже не знаю що. Так ми і просиділи на п’ятому поверсі. Сховатися в укриття не було можливості, під будинком підвал з трубами висотою всього метр. Дуже важко і дуже страшно. 

Потім ні води, ні газу, ні світла не було. Воду брали в криниці. Влітку їжу готували на вогнищі, в загорожі біля сараю, а коли похолодало, топили буржуйку – грілися і готували одночасно.

Забути хочеться про всі ці бомбардування. Миру хочу, тиші. У нас зараз не спокійно також.