Ніна Павлівна пережила обстріл власного будинку, за час війни перенесла два інфаркти, проте рідного селища, де пройшла молодість та зростали діти, залишати не хоче. Війна залишила відбиток на побут подружжя Бурдовіциних, яким доводиться топити вугіллям, бо немає централізованого опалення, та звикати не бачити рідних місяцями.
У свою квартиру в Новотошківці ми з чоловіком заїхали ще у квітні 1975 року. Жили собі мирно, дітей виховували. А як війна почалася – то одні стреси. Я вже два інфаркти перенесла, до того ж ми з чоловіком обоє гіпертоніки. Переживаємо щодня, бо постійно лунають постріли.
Коли нас почали обстрілювати 1 лютого 2015, ми були вдома, зібралися з сусідами у квартирі на першому поверсі. В цей час у наш дім втрапив снаряд. Будинок від вибуху наче підняло й опустило. Ми це прямо відчули.
Мене трясло цілу ніч, а наступного дня нас вивезли у Сєверодонецьк. Там до мене викликали лікаря, бо дуже погано зробилося. У тому місті ми побули до березня, а потім повернулися, бо вдома є вдома.
Завдяки гуманітарній допомозі ми якось тримаємось. Купили вугілля – три тонни коштує дев’ять-десять тисяч гривень, і діватись нікуди, бо ж опалення нема, доводиться піч топити.
Діти живуть хто в Лисичанську, хто в Луганську залишився. Погано, що транспорту майже немає. Дочка наче поряд живе, а поїхати не можемо, бо ходить лише одна гуманітарна маршрутка, і на ту треба заздалегідь записуватися, щоб поїхати по ліки. А винаймати машину дорого. Щоб доїхати до Лисичанська, треба віддати 500 гривень.
.png "«Досі хліб привозять двічі на тиждень»")
%20%E2%80%93%20%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D1%96%D1%8F.png "«Дитина сильно злякалася, і ми поїхали»")
