«На фото побачила наш зруйнований будинок. У мить удару чоловік був там»

Коли все тільки починалося, над містом часто кружляли військові літаки. Вони з'являлися в небі одночасно, о 04:50. Величезні, вони лякали своїм ревом.

Це вже було дуже страшно та загрозливо. Але перший моторошний страх був, коли підірвали мости на в'їзд у місто. Ввечері напередодні повністю зник зв'язок на будь-якій сім-картці.

Моя сім'я – чоловік, я і двоє діток. Вранці я відвела дітей до дитячого садка. Залишивши їх на вулиці з іншими дітками та вихователем, повернулася додому по сумку, оскільки збиралася їхати на роботу. Увійшла до квартири – і пролунав потужний вибух.

Він був настільки сильний, що зачинені балконні двері легко відчинилися. Минуло буквально кілька хвилин, прогримів ще один потужний вибух. Тієї миті було страшно від того, що ти не розумієш, що це таке, що з дітьми та що взагалі сталося.

Найважче випробування було, коли чоловік вивіз мене та діток до Дніпропетровська до родичів, а сам повернувся додому. Наш завод працював до останнього, і він разом з ним. У місті з рідних залишилися наші з Пашею мами та він.

Я, перебуваючи на далекій відстані, читала зведення, що відбувається в місті, щодня просила їх приїхати до нас. Але Пашу тримала робота, а батьків – Паша, який працював.

Він їздив на роботу під вибухами в прямому сенсі цього жахливого слова.

Складно передати, що тоді робилося зі мною. Я прекрасно розуміла, що тоді Паша був там. І це дійсно було так, про що я дізналася пізніше. Але тоді дотелефонуватися до нього не могла – не було зв'язку.

У таку мить відчуваєш абсолютну безпорадність. Слава Богу, усе обійшлося. Після цього я, не питаючи згоди своїх рідних, замовила їм квитки на автобус до Дніпропетровська.

«Через наш будинок летіли вогняні снаряди» 

Коли Пашу запросили працювати до Харкова, а я з дітьми повернулася з Дніпра додому, до Горлівки, була одна ніч для мене дійсно страшною. Через наш будинок летіли вогняні снаряди, я чула їхній свист, а сусіди тікали в підвал. Я не знала, що робити. Це все, у принципі, швидко припинилося. Спускатися в підвал не довелося, але… цих кількох хвилин вистачило, щоб зрозуміти, наскільки це страшно.

Я би стерла з пам'яті всі емоції та спогади, пов'язані з тими подіями.

Люди, які постійно проживають у зоні бойових дій, на жаль, до цієї атмосфери вже звикли, і не завжди звертають увагу на «шум на вулиці». Їм дуже потрібна допомога. Роботи немає, крім податкової та торгівлі нічого не працює. Особливо важко матусям з дітками і пенсіонерам.

У нас багато родичів, які залишилися або повернулися додому, багато хто живе в сусідніх з Горлівкою містах.

Я дійсно дуже багато чую від них про допомогу Фонду Ріната Ахметова. Багато хто говорить, що він, як і раніше в мирний час, бореться за людей у наших містах.

Війна змінила все

Через війну з'явився страх виходити на вулицю. Ми покинули своє житло, свою батьківщину. Усе наше звичне, рідне життя поламалося. Найстрашніше у війні те, що ти не знаєш, чого чекати.

Мріємо про те, що відкриють кордони, що можна буде їздити, як раніше, або хоча би пустять прямі потяги.

Моя цінність – це сім'я і життя рідних. Події 2014 року показали, що немає нічого дорожчого від цього.