Волкова Оксана, Клугино-Башкирівський ліцей, м.Башкирівка

Есе «Один день»

Ранок блимнув червоними нервовими спалахами, бризнувши багряними відблисками у панорамне вікно шпиталю. На білих стінах застрибали темні тіні, пробіглися по моєму білому халаті. Порожній коридор лякає напівтемною тишею. З якоїсь палати чую рингтон: «В той день, коли закінчиться війна…». Пошепки повторюю: «... війна». Ще вчора це слово було страшним, але далеким. Сьогодні війна прийшла до мене.

У наше військове містечко неоголошена російсько-українська війна зайшла тихо, по-домашньому. Містяни давно звикли до військових навчань, гуркоту бронетехніки, на вибухи не реагують навіть собаки.

Все як завжди. Щоранку незмінна черга за кавою у «Кулінічах», на базарчику  жваво торгують городиною й молоком. Вдень у  парку людно: хтось читає, хтось «зависає» у телефоні. Світ незмінно безпечний і наповнений радістю.

Проте повз наш будинок все частіше проходить військова техніка – чистенька, пофарбована, відремонтована — на схід, і закіптюжена, надщерблена, зі слідами від снарядів  — зі сходу. До містечка прибувають переселенці з Донеччини й Луганщини. У новинах - нічого втішного. Низько, майже торкаючись крилами дахів будинків, снують гелікоптери - доправляють поранених.

Тривога заповзає у Башкирівку. Майже в кожній родині є хтось в АТО. Бувалі містяни розуміють: вже скоро стара з косою прийде до воріт КПП. Водночас є віра, що скоро буде мир.

До того ж бойові дії за 300 кілометрів, а в місті свята з концертами, дискотеками та феєрверками. Вечорами молодь збирається групами, розважається під російський реп. Здавалося, що війна йде в одній реальності, а ми живемо зовсім в іншій.

Дорослі, звісно, переживають. Мама якось постаріла, у квартирі стійкий запах ліків. Всі розмови про мир. Для мене ж немає нічого важливішого за підготовку до ЗНО, бо це ж моє майбутнє. Помилялась…   

2021 рік. Січень. Наша 92 ОМБ в АТО. Материнська пошта працює без збоїв. Напередодні стало відомо, що в зоні відповідальності нашої бригади запрацював ворожий снайпер. Телефонуємо Сашкові. Не бере. Пише у telegram :«Все ОК».

26 січня. Ще ніч. Телефонний дзвоник. Перша думка: «Ну й кому не спиться»? Тоді радісно: «Сашко?». Дивлюсь на екран: не він. Незнайомий номер. Лякаюсь… Але: «Слухаю…».

Ні, цього просто не може бути! Братику! В очах потемніло. Не вірю!!! Набираю Сашка. Абонент поза зоною. Плачу, ні, кричу! Від страху, від болю, від розпачу. Мама швидко бере себе в руки, вона ж дружина офіцера й мама солдата: «Заспокойся. Головне - живий. Одягайся - їдемо до шпиталю».

Як сомнамбула виходжу у двір. За ніч нападало багато снігу. У місячному сяйві все видається химерним. Нерви – як струна. Повертаюсь, дивлюсь, як хуртовина замітає сліди. Чомусь думаю про білий лист, на якому можу написати казку, обов’язково з хепі-ендом.

Ми в шпиталі. Серце завмирає: дорога людина ледве дихає. Рідні риси обличчя загострилися, бинти, напитані кров’ю, стискають груди і голову, краплі ліків довгими трубочками,  як змії, в’ються навколо руки, підживлюють вени… Поранені стогнуть, ти - ні, непритомний… Прислухаюся до дихання, слабкого, ледь чутного. Безсилля – найстрашніше відчуття! Хочеться кричати, кудись бігти, кликати лікарів, шукати найкращі ліки – але нічого не потрібно, я  тільки сиджу поряд, молюся і чекаю дива…

Ледь чутно  шепочу: «Тримайся, ріднесенький, не здавайся, я поряд, я завжди буду поряд». Можливо, в тій своїй чорній безодні чуєш мої слова і вони тримають тебе в цьому світі? Відкриваєш очі. Хочеться плакати. Вже від щастя. Мамина правда, головне - живий. Виходжу в коридор.

Панорамне вікно показує сірі будні.  Світ вже не здається таким яскравим і безпечним. Я усвідомлюю, що настав день, коли війна прийшла і в моє життя… І так, ЗНО – не найважливіша річ у цьому світі.

Цей день змінив мене, ні, не день! Війна! Та жодна війна не знищить прагнення людини до миру, найціннішого надбання людства. Вірю: настане день, коли закінчиться війна. І все буде добре: в України, і в кожного з нас!