«Ні куля, ні снаряд нікого не вибирають, а летять, куди доведеться»

На самому початку війни діти та онука Валентини Кузюбердіної перебували в неї, доки бомбардували Луганськ. Вона дуже боялася за рідних і змушувала всіх спускатися до підвалу, ледь почувши обстріл. Тепер вони живуть з іншого боку лінії зіткнення, і жінка не може поїхати до дітей. Звикає жити сама.

Раніше я жила у Луганську. У десятому році переїхала до Петрівки, а діти у Луганську залишилися. Мир згадую. Мир... Я їздила до дітей, діти – до мене. Тут як дача була. А тепер нас роз'єднали.

Коли обстріл був, я жила в Петрівці, навіть діти з Луганська приїхали сюди. У нас було спокійніше, було світло, вода та їжа. А у Луганську був кошмар.

Коли Луганськ обстріляли, я поїхала до них і ногами тупала: «Везіть до мене онучку, в Луганську стріляють!». А тільки-но ми приїхали сюди виявилося, що й у нас стріляють. Тут теж було страшно, коли через нас летіло. Тому я сиділа у підвалі. І на дітей, бувало, знову тупала ногами: «Зайдіть всі до підвалу!». Бо жах був: раптом прилетить.

Це війна. Хоч куля, хоч снаряд він не розбирає. Не вибирає ані красивих, ані розумних. А летить, куди доведеться.

Зараз я до Луганська практично не їжджу, бо довго стояти на переходах. Мені вже тяжко, ноги болять. Востаннє їздила на могили рідних перед Великоднем. Тепер ковид, боюся натовпу.

Тяжко на душі. Начебто й діти поряд, а не бачимося. Мені не хочеться тут все кидати, пограбують. Та й переїжджати не хочу, я вже звикла жити на землі, а не на поверхах. Город саджаю, ще сил вистачає на зиму запастись овочами. Загалом на борщ я все виростила сама.

Раніше я тут із мамою жила, вона померла минулого року. Вона отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Ця допомога була актуальною. Допомагали їжею: макаронами, крупами. Це було дуже потрібне. Мама завжди дякувала, що допомога така прийшла. Що хтось про нас, старих, дбає. Завжди говорила: «Спасибі велике».

Сказати, що зараз я повністю відчуваю себе в безпеці, не можу. Поки не стріляють, начебто спиться нормально. А як десь щось стрельнуло – все, вже документи під подушку та льох на ніч не закриваю. Раптом почнеться... І навіть страшно подумати, що ще можуть стріляти, вбивати і руйнувати нас.

Мрію лише про мир, чесне слово. Не про гроші. Про мир та здоров'я. І щоб дороги були відкриті, щоб ми могли вільно їздити до своїх рідних. А найбільше хочеться миру, і все було добре.