У перший день війни Людмилу Донченко розбудило погане передчуття. Вибухи і руйнування назавжди позбавили її спокою. Не допомогли ні таблетки, ні психолог.
Я прокинулася, і ось таке передчуття було – ніби серце не на місці. Вирішила я посидіти в кріслі, поки ще чоловік і сини спали. Коли побачила у вікно, що все виблискує - відразу, як півень, закричала, розбудила всіх. Ми почали одяг хапати і вискакувати.
У нашому будинку дах пошкодило осколком. Вже відновили. Доводилося в підвалах сидіти, коли сильно близько стріляли.
Не було бажання ні їсти, ні пити. Все робилося якось неохоче, тому що повна невизначеність: «Що буде завтра? А чи доживемо?»
Ми і зараз кожну хвилину, як на голках. Кажу про це, і все перед очима встає. Навіть згадувати страшно. Вже пробували ми таблетки заспокійливі пити, і приїжджали психологи до нас, а все одно цей стан ніяк не проходить. До такого не звикнеш…
Мрію, щоб війни не було, щоб тихо було, в будинку ремонт зробити, порядок навести, і щоб всі разом були.
.png "Імена")
