У перший день війни Людмилу Донченко розбудило погане передчуття. Вибухи і руйнування назавжди позбавили її спокою. Не допомогли ні таблетки, ні психолог.

Я прокинулася, і ось таке передчуття було – ніби серце не на місці. Вирішила я посидіти в кріслі, поки ще чоловік і сини спали. Коли побачила у вікно, що все виблискує - відразу, як півень, закричала, розбудила всіх. Ми почали одяг хапати і вискакувати.

У нашому будинку дах пошкодило осколком. Вже відновили. Доводилося в підвалах сидіти, коли сильно близько стріляли.

Ні їсти, ні пити не хотілося. Руки опускалися, бо не було сенсу щось робити

Не було бажання ні їсти, ні пити. Все робилося якось неохоче, тому що повна невизначеність: «Що буде завтра? А чи доживемо?»

Ми і зараз кожну хвилину, як на голках. Кажу про це, і все перед очима встає. Навіть згадувати страшно. Вже пробували ми таблетки заспокійливі пити, і приїжджали психологи до нас, а все одно цей стан ніяк не проходить. До такого не звикнеш…

Мрію, щоб війни не було, щоб тихо було, в будинку ремонт зробити, порядок навести, і щоб всі разом були.