«Ні дня не минуло, щоб ми спокійно заснули»

Війна почалася, коли до нас почали летіти снаряди, приземлятися за городом. І вона тривала років зо два, починаючи з 2014-го, [тоді] було найспекотніше, як би це не смішно звучало, на той час нам не було смішно. І зараз нам не смішно.

Почали прилітати снаряди до нас у село, недалеко від будинку розірвався снаряд, вилетіли шибки, дахи пошкоджені були. Наш будинок, слава Богу, трішки оминуло [обійшло]. У городі збирали осколки. Діти все чули.

На той час, у 2014 році, у нас було двоє [дітей]. Слава Богу, сина народила, він чує, звичайно, зараз, але не те, що чули мої старші діти. Ми сиділи в підвалах, коли був обстріл.

У мене дитина – інвалід, ДЦП у дівчинки, затримка психомовного розвитку. Вона отримала величезну психологічну травму через ці обстріли, через те, що нам довелося пережити. Дитина, коли чує грозу, коли навіть учення наших військових, одразу починає плакати, закриває вушка, очки, ховається. Або в неї починається істерика, притому що дитині 12 років. І так для неї цей світ чужий і незрозумілий, вона дуже перелякалася.

До того ж, коли сильні були обстріли, вона частково втратила слух на праве вухо, пішло погіршення. Ми зразу якось не звернули уваги на цей факт, вона не скаржилася. Буквально через два роки, коли ми проходили черговий медогляд, коли трішки заспокоїлося і нам довелося звернутися до фахівців, виявили, що дитина отримала травму й оглухла на одне вухо.

Коли були обстріли, ми днів на п’ять виїжджали в далекі населені пункти, у Покровськ, залишаючи свій будинок, батьків, господарство. Вони не захотіли з нами їхати, залишилися чергувати. А ми відвезли [дітей], тому що після першої хвилі дитина отримала психологічну травму. Це було дуже-дуже сумно.

Коли навіть грім гримить, вона вже починає плакати, і зараз якщо хтось дверима сильно ляснув, вона зразу кидається. На нас дуже вплинула війна. Зараз, як на пороховій бочці, і не знаємо, що робити, живемо одним днем.

Мрію про мир, щоб у нас була робота стабільна, можливість заробити копійку на прожиття своїм дітям, щоб було що вдягнути, взути, чим нагодувати, щоб спокійно вести господарство. Сьогодні курчаток візьмеш, а ти не знаєш, що з тобою буде завтра. Можливо, знову доведеться тікати. Кидати все й тікати.

Ця невідомість, ця боязнь дуже лякають, гальмують. Ти не можеш нічого планувати. Мрію, щоб усе закінчилося, стабілізувалося. Щоб нам сказали: «Усе, війни більше немає. Будь ласка, живіть, як жили до неї, спокійно, мирно».

Звичайно, дуже сумно, що не можна потрапити в Донецьк. До війни щороку двічі-тричі я свою дитину-інваліда [туди возила]. Там дуже хороші центри реабілітаційні були, дуже хороші клініки з апаратурою. Звичайно, з усім цим важко, найближче, що підходить для нашого захворювання, - це Київ.

На жаль, маючи трьох дітей і мінімальний дохід, не можеш собі дозволити зняти в Києві готель. Раніше все ми отримували в Донецьку, тому що там хороше обладнання було. Наші там рідні, знайомі, близькі, друзі живуть. Ми з ними з усіма спілкуємося, регулярно телефонуємо один одному. Усі теж хочуть, щоб відкрили кордони й дозволили нам вільно пересуватися один до одного, хочеться побачитися й жити в мирі. Це питання треба вирішувати ніяк не війною, війни не хочемо.

Ні дня не минуло, щоб ми спокійно заснули й відчули, що все закінчилося, усе добре, і без стресів, без нервів. Ми стали більше цінувати час, рідних, близьких. Стали розуміти, що ми в цьому світі гості, не кажучи вже про те, щоб якісь плани будувати, що буде через рік, через два. Ніяких планів. Раніше всі бажали здоров’я, щастя, любові, а зараз, як тільки телефонуєш комусь і вітаєш із днем народження або з будь-яким заходом, то бажаєш миру, а потім здоров’я та всіх інших благ.