Верхуша Карина, 9 клас, Чернівецька гімназія № 11 Чернівецької міської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горда Альбіна Іллівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Здається, то було вчора... Я мріяла про майбутнє. У моїх мріях були подорожі в далекі країни, нові друзі, захопливі пригоди. А потім все змінилося. Війна ввірвалася у наше життя, немов буря, несподівано і жорстоко. Війна стала частиною кожного з нас. Вона вплелася в наші сни, в наші розмови, в наші сльози.

Сирени, вибухи, тривога – ці слова стали частиною нашого щоденного лексикону.

Шкільні дні, сповнені дитячих мрій та планів на майбутнє, раптово перетворилися на випробування міцності духу. Здавалося, що нічого не змінилося, але світ навколо став іншим. Хотіла б я писати про те, про що знаю лише із новин та розмов, але дещо знайомо мені і з власного досвіду. Постійно згадую, як люди стояли у чергах за шматком хліба та консервами не знаючи, чи доживуть до вечора. Як потрібно було вмістити все своє життя у валізу. Просити допомоги у незнайомих людей, знаходити прихисток у чужих містах, але війна залишається всередині.

Було складно зосередитися на уроках, коли в новинах постійно лунали тривожні звістки. Але я розуміла, що навчання – це мій тил, мій особистий внесок у перемогу.

Кожен вивчений урок, кожна виконана задача наближали мене до мрії стати лікарем. Пам'ятаю, як ми з однокласниками організовували збір коштів для ЗСУ, проводили благодійні ярмарки, писали листи військовим, плели сітки. Це об’єднувало нас і давало відчуття того, що ми не самі, що разом ми сила. Вже 1000 днів війна знущається з України та українців. Україна втратила мільйони людей. Ми всі мріємо нарешті прокинутись від того жахливого сну, що триває від 24 лютого. Війна змінила мене. Зробила більш дорослою, відповідальною. Я навчилася цінувати кожен день, кожну мить, проведений з рідними. Я зрозуміла, що справжня сила – в єдності, в підтримці один одного. Життя – це нескінченна боротьба, і навіть у найскладніші часи важливо не втрачати віру в себе і в майбутнє.

І хоча війна забрала в мене багато, вона не змогла забрати мою мрію. Незважаючи ні на що, я продовжую мріяти. Мрії стали моїм маленьким острівцем спокою посеред бурі.

Я мрію про мир, щастя, про те, щоб війна нарешті закінчилася і ми змогли повернутися до нормального життя. Я мрію про те, щоб знову побачити посмішки на обличчях людей, про те, щоб знову відчути себе безпечно. Війна – це лише тимчасова перешкода на шляху до щасливого майбутнього. Їй відведено тільки певний час, а українці — це ті люди, які будуть за себе боротись завжди. Це в нас закладено генетично як нації. І я вірю, що ми обов’язково переможемо!