Фещенко Наталія, вчитель, Народицький заклад дошкільної освіти Народицької селищної ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Повномаштабне вторгнення почалося, коли мені було без двох місяців 28. Доволі таки сформована та зріла особистість, одинока мама двох дівчаток - двійнят, практична психологиня в дитячому садочку, мешкала з батьками.

Признатися чесно, за новинами не слідкувала, від слова зовсім, тому і не знала, що щось таки має статися. Жила своє життя, яке нічим не відрізнялося від середньостатистичної дівчини.

Зранку 24 лютого, збираючись на роботу, почула лякаючі, раніше нечутні звуки. І той момент, коли не на жарт наляканий тато залетів до хати і випалив “наступають”, я не забуду ніколи. На жаль…

З того чорного, страшного, невідомого дня, я почала вести такий собі щоденник. Занотувати свої емоції, почуття та події, щоб не забути того всього, що ми будемо переживати в наступні три роки. І ставало легше. В той період я відкрила в собі дуже багато якостей, про які навіть і не підозрювала. А найголовніше, я пишалась (і досі пишаюсь) своїми дівчатками, які мужньо та сміливо справлялися з цією ситуацією. На той час їм було по 4 роки.

Декілька сіл нашої громади були окуповані відразу, тому що межували з білоруссю.

Я з дітьми не виїздила майже місяць, хоча батьки наполягали, плакали, благали… Але все-таки поїхати довелося, коли вчергове приїхавши до укриття всією родиною, над головами полетіли гради, котрі були направлені на сусіднє село, де могли бути розташовані військові. Верески та плачі дітей в той момент, ніколи не забуду також.

І на наступний ранок, під вибухи, із заповненим автомобілем, як людьми, так і речами, ми рушили в невідомість..

І тут починається, якби найцікавіше…

Весь цей жахливий етап мого життя допомагав триматися ВІН… Той, хто допоміг мені (нам), прихистив, надав все необхідне і навіть більше. Ми були знайомі задовго до вторгнення, не дуже часто спілкувалися, навіть ніколи не бачились (окрім, декількох розмов по відеозв’язку), проте відтоді все змінилося. Неодноразово пропонував приїздити, однак відмовлялась, бо не хотіла приймати той факт, що це може затягнутися надовго.

Втім, свою думку довелося змінити і от ми вже прямуємо на Захід України.

За тиждень до цього, мені наснився сон. Я приїхала в просторий будинок, зі скляними стінами, який повністю був залитий сонячним світлом і заставлений різноманітними рослинами. І фразу, яку я тоді сказала, також не забуду ніколи - “Невже повинна була статися війна, щоб ми зустрілися”. На ранок я не розуміла до чого мені це приплелося і чому я таке сказала. Але потім пазл склався.

Я не їхала шукати кохання (прости господи), я їхала рятуватися, рятувати своїх дітей. Я і подумати не могла, що ця “подорож” так докорінно змінить декілька життів.

Виявляється, що війна це не тільки про смерть, горе та біль.

Мені важко було усвідомити, що в час коли люди втрачають, я навпаки здобула. В травні, коли в мене було день народження, ВІН сказав, що в цей день подарував мені спокій і це дійсно було так. Одна з основних людських базових потреб (безпека, хоч і відносна) була реалізована. Бо я ще ніколи в житті не відчувала такий душевний комфорт та умиротворення, як поруч з НИМ. Хоч і постійно картала себе за це. Не без цього.

Влітку 2024 року ми офіційно стали чоловіком та дружиною. За ці два роки, ми пережили більше, аніж подружні пари за десяток років спільного життя.

Те відчуття, коли ти зустріла людину, яка цілком і повністю наділена якостями, про які ти колись писала в таємному щоденнику, будучи підліткою - неймовірно нереальне.

Звучатиме химерно та абсурдно, але я найщасливіша людина у найстрашніший час для своєї нації.