«Невже не можна вирішити проблему без зброї і конфліктів?»

Русіна Єлизавета, 16 років,

Дніпрорудненська спеціалізована І-ІІІ ступенів школа «Світоч» ДМР ВР, м.Дніпрорудне

Есе «Один день»

Навіть зараз, у двадцять першому столітті, люди продовжуюсь ділити територію. Частіше всього це призводить до того, що починаються війни, від яких страждають звичайні люди, люди, які ні в чому не були винні. Прикладом цього є події на сході України, й найжахливіше те, що вони досі продовжуються. Навіщо люди жертвують тисячами життів, аби вирішити конфлікт? Невже це варте того?

Озброєний конфлікт у таких областях, як Луганська та Донецька, розпочався шостого квітня 2014. Особисто мене та мою сім’ю, на щастя, це не торкнулося. Ми мали змогу дізнаватися про всі події через теленовини та читаючи статті в Інтернеті.

Коли я вперше почула про події на сході України, мене охопив жах. Я не могла повірити в те, що таке досі може бути. Пам’ятаю, як моя сім’я і я боялися, що цей конфлікт може торкнутися і нас, але все обійшлося. І я не можу описати справжніх емоцій від початку війни, тому що я просто не розуміла масштабності цієї події.

На період війни в нашому будинку і досі проживають люди, які тікали звідти, рятуючись. Хоч багато з тих людей повернулися додому, є й ті, хто досі залишається тут.

Тут є і наші друзі. Вони багато розповідали мені й моїм батькам про їх минуле життя. З їх розповіді я можу сказати, що до війни в них біло чудове життя, домівка, гарна робота і все, що потрібно, але все це довелося залишити. Залишивши своїх друзів, родичів і прекрасне життя, вони переїхали до нашого маленького містечка, в невелику квартиру. І все це через військовий конфлікт. Часто вони діляться з нами тим, як хочуть повернутися до своїх осель, але не можуть ризикувати.

У моїх бабусі і дідуся є гарні знайомі з Донбасу. Познайомилися вони в дуже складний час. Вони не могли оформити документи на окупованій території, тому приїхали сюди. Мій дідусь запропонував їм житло на деякий час. Вони розповіли про свої переживання, як вони жили і боялися кожного пострілу.

Особисто я в той період, коли люди тільки-но переїжджали, познайомилася з однією дівчинкою. Вона була на рік старша за мене і переїхала сюди великою сім’єю. Ми стали близькими подругами. Вона також часто розповідала мені про своє минуле життя і як вона сумує за родичами, які залишилися там. Вона розповідала, як ховалася з сестрою від усіх пострілів і як швидко вони хотіли полишити небезпечну територію.

Але наша дружба проіснувала всього рік. Її сім’я вирішила повернутися додому.

Слухаючи всі ці історії, починаєш розуміти, наскільки масштабні були ці події, скільки всього вони забрали у людей, скільки ці люди пережили і що вони полишили в минулому. Це все змушує нас задуматися, чого ми хочемо у своєму житті.

Невже не можна вирішити проблему без зброї і конфліктів? Невже не можна просто домовитися, спокійно, без суперечок? Я сподіваюсь, що скоро у світі настане мир.

Особисто для мене це – те, коли люди нарешті забудуть про війни і розподіл території, покинуть зброю і потиснуть один одному руки. Нарешті всі перестануть боятися за своє життя і сподіватися на те, що вони залишаться живими. Багато хто повернеться до минулого життя, хтось зробить те, що не встиг до війни. Сподіваюсь, що це відбудеться якомога швидше.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/