Ангеліна Анатоліївна залишилася з трьома внуками. Обидва її сини загинули, а невістка зникла в перший день війни. Добре, що хоч вдалося вивезти дітей з окупації, бо в їхньому селищі орудували кадирівці

У 2015 році я з сім’єю переїхала з Рубіжного Луганської області в місто Димер, що на Київщині. Тут і застала нас повномасштабна війна. 

В ніч з 24 на 25 лютого через Димер пройшла колона російської техніки й зупинилася перед Демидовим, бо там був підірваний міст. Почалися обстріли. Ми з донькою й трьома внуками ховалися в підвалі. 26 лютого приїхав мій син. Він йшов полями з окупованого села Глібівка. Наше селище також окупували. 

24 лютого мала повернутися з лікарні невістка, мама трьох моїх внуків, але так і не доїхала додому. Вона вважається зниклою безвісти. А її чоловік помер 23 червня, тому діти залишилися сиротами.

Ми два з половиною тижні сиділи в підвалі, бо йшли активні бойові дії. На вулицях і на огородах стояли танки й «Гради». Росіяни стріляли в напрямку Києва, Вишгорода, Козаровичів. Школа була замінована. Вона знаходилась якраз навпроти будинку, в якому ми винаймали квартиру.

У нашому селищі орудували кадирівці. Вони знущалися з дівчат і маленьких дітей у присутності матерів, розстрілювали жителів селища, грабували будинки. Якщо їм не відчиняли двері, вони кидали гранати у вікна. Багато мешканців Димера пропали безвісти. 

Ми мусили виїхати, бо не вистачало ліків і продуктів. Гуманітарну допомогу привозили вкрай рідко, бо російські військові не пропускали волонтерів через міст, і її було дуже мало. Іноді ми ділили одне курча на шістьох. З медикаментами взагалі була катастрофа. А я гіпертонік, тому постійно маю приймати ліки. Коли вони закінчувалися, ми прийняли рішення виїжджати.

15 березня ми виїхали з колоною «Червоного Хреста». Між Демидовим і Лютіжом потрапили в скрутну ситуацію. Міст через річку Ірпінь був підірваний. Нам потрібно було перейти його. З одного боку стояли російські війська, з іншого – українські. Росіяни дві години не погоджувалися пропустити нас. Потім дали годину на переправу. Ми мали встигнути за цей час перейти на інший бік, а нас було близько тисячі чоловік. На іншому боці нас зустріли українські військові й перевезли в Лютіж, а звідти – в Київ, на вокзал. Потім ми поїхали на евакуаційному потязі на Закарпаття. 

Я виїхала з внуками і з донькою своєї тітки, а син залишився чекати дружину. Він служив у територіальній обороні, допомагав розміновувати сільраду після того, як окупанти покинули територію Димера. А потім його знайшли мертвим у своїй квартирі. Це була насильницька смерть. Не зрозуміло, він сам вкоротив собі віку, чи його хтось убив. Наразі ведеться слідство. 

У нас не було часу, щоб думати про домашніх тварин. Вони залишилися з сином. Ми взяли з собою валізи, а діти – наплічники. Була ще сумка з ліками й документами. Ми тікали в тому, в чому стояли.