Ми проживаємо в місті Пологи, в нас два сина: один на війні, а один проживає в Токмачці. 

У нас там в Пологах з перших днів уже стріляли, особливо - по Гуляйполю, а ми там якраз. Тоді і центр Полог розбили, а ми на Кагаліні живемо – ну, страшно.

Ми постійно були в підвалі, бо йшли постійні бої. Наші діти нас вмовили виїхати, ну а тепер і не жалкуємо, що приїхали до Запоріжжя. Невістка потрапила під бомбардування, і наша допомога їй потрібна. Одна онучка студентка, а інша ще в школу ходить тут, бо там же не має ні зв’язку, нічого. 

Шокує, що хати розбивають, і що окупанти по хатам ходили. В нас БТРи по вулиці їздили, і почали стріляти. Для нас це був шок. Рашисти багатьох людей вбили, багатьох забрали, й невідомо, де вони зараз находяться. 

Наша невістка в Токмачці в минулий понеділок людям видавала гуманітарну допомогу, і як раз обстріляли. То вона дуже постраждала. 

З ліками дуже тяжко. Чоловік – сердечник, то нам через знайомих з Запоріжжя ліки передавали. Вода була більш-менш, та коли почалася війна, не було світла, і в нас розмерзся котел. Коштів не було де зняти, знімали під відсотки. Купували олію і муку, саме необхідне, та самі пекли хліб. І зараз дуже там тяжко. Продукти привозять російські, та воно все дуже дорого. 

Думаю, аби тільки війна закінчилась. Не думаю наперед ні про що, думаю тільки за сина, який на війні знаходиться кожну хвилину. Чекаю, щоб повернувся живий і здоровий з перемогою, ночами не сплю.

Ну більше всього це онуки, в нас тут в старшого та й меншого, вони приїжджають, розвеселять нас, ну такий стан у сіх, тим паче в нас постраждала невістка, переживаємо щоб викарапкалась, там багато загинуло.

Ми думаємо, що до нового року війна скінчиться, та в нас є надія, що наша дитина повернеться з перемогою. Ми в це віримо.