Я зранку, як завжди, збиралася на роботу, а дитина - в школу. Я вийшла на вулицю, дивлюсь - щось мало людей, ще й так незвично вільно на маршрутці доїхала до роботи. А тоді мені батько зателефонував і каже: «Ти читала новини, дивилася у вайбер?» А я й не дивилася... Тому, що вночі було гучно, я не надала значення. Думала, що це якийсь пароплав, чи літак, чи потяг. У нас тут все ходить не подалік.

Виїхати було морально важко, тому що батьки залишалися. Складність була в тому, що батьки в одній стороні, а ми - в іншій, і це дуже пригнічувало. Бо ж невідомо, де прилетить наступного разу. Постійно цей нервовий стрес, він і зараз залишився. 

У нас там спочатку прилітало, а потім вмикалась повітряна тривога. Я розумію, що хлопці наші стараються, але маємо те, що маємо.

В нас неподалік був прильот: вікна повилітали, дах розбомбило. Ну, слава Богу, всі цілі, живі і здорові. Не знаю, чи цей стан тривоги і невизначеності пройде. Незрозуміло, яке буде майбутнє у наших дітей. Навчання онлайн дає своє. Дуже важко і дітям нашим, і вчителям. Складно, але ми це все подолаємо.

Мене вразило, коли була за кордоном, як люди сприйняли нашу ситуацію. Всі намагались нам якось допомогти, підтримати, це була велика допомога. В березні минулого року ми виїхали. 

Мрію, щоб у наших дітей було майбутнє таке. яке вони собі хочуть. І щоб наша держава була самостійна і незалежна. Мабуть, зараз немає такої родини, де немає військовослужбовців або щось не втрачене. Це страшно. Будемо сподіватися на Бога, і що скоріше буде перемога. Тоді стане все краще.