З перших днів повномасштабного вторгнення Ніна Петречко залишалася у Ситняках. Не виїжджала навіть тоді, коли над селом літали гелікоптери й вибухали снаряди. Вона почала готувати їжу для українських військових, які стояли на обороні села.

Як зник газ та світло — полагодила стару піч у хаті! Розтопила її вперше за двадцять років і на ній варила по десять літрів каші чи супу. Солдати приходили знесилені, обвітрені, часто їли нашвидкуруч, просто на ходу.

Одного разу, коли пані Ніна несла гарячий казанок через дорогу, над головою пролетів російський гелікоптер і почав стріляти. Жінка лягла, прикриваючи посудину. Після цього страх, мов рукою зняло: «Щоранку топила піч, готувала їсти, бо хлопці все одно прийдуть — голодні».

Під час обстрілів її будинок не зачепило — снаряди лягали поруч. Коли військові залишили село, жінка продовжила допомагати фронту: в’язала шкарпетки, шила теплі устілки. «Я переживаю за кожного, хто там, — каже Ніна. — Прошу Бога, щоб усі повернулися живими. Ми тут, у тилу, не повинні стояти осторонь — це теж наш фронт».