Я лікар-анестезіолог. Війну зустріла на роботі, будучи на чергуванні. Разом з дітьми живемо біля Антонівського мосту. Дітей виховую самостійно. З чоловіком розлучена багато років. У вихованні допомагають мої батьки-пенсіонери.

Рятувала з колегами наших хлопців з Антонівського мосту, які до останнього відчайдушно тримали оборону. А вдома залишились перелякані діти з батьками, над якими вже літали і бомбили винищувачі та їхали колони окупантів повз дім.

Окупація, пресинг окупантів, закатовані земляки. Брат-атовець, який мешкає з нами: страх усієї сім'ї, щоб його не розстріляли. Дефіцит коштів, їжі.

Діти подорослішали за одну ніч. Їх безпорадні очі та непорозуміння, як людина може вбити людину. Намагання хоч якось закінчити школу, сховані книжки, вишиванки.

Ми стали дуже міцні та зі сталевою силою волі. Діти в захваті передивляються сюжети про наших захисників та з гордістю кажуть, яке це щастя, що ми українці! Хоч за національністю ми кримські татари, але народилися і виросли серед українського народу.

Неможливо описати словами все пережите, діти досі ховаються у коридорі, обстріли постійні. Виїхати змоги не маємо. Діти стали дуже самостійні: маленькі дорослі із сумними очима.

Дуже страшно бачити, як вбивають твоїх земляків. Відчуття повного безсилля. Тривалий час абсолютного браку коштів. Повний дефіцит харчів, багаточасові черги за продуктами, які відпускали по півкіло на сім'ю. Та не факт, що 4-5 годин простою на морозі і щось дадуть. У мене залишився снікерс куплений перед останнім чергуванням, він чекає нашої Перемоги.

Діти стали свідками руйнувань, затоплення в результаті підриву ГЕС, авіанальотів та роботи ворожої артилерії.