Я з Мелітопольського району, жив на березі Азовського моря. Я вже на пенсії більше 20 років, зараз мені 76. Ще задовго до цього жінка померла, а діти виїхали: донька в Мелітополі була, син у Львові,

Це для нас був шок, що таке наші колишні «брати» будуть творити. Зрозуміло, що і спати прийшлось так, уривками. Мені неприємно було бачити росіян на нашій вулиці. Продукти ще були, але потім стало гірше, почалися перебої і з пенсіями.

Мені не хотілось там залишатися самому. Звичайно, потрібно було щось робити, і я виїхав у Запоріжжя. 

До Василівки ще не дуже так, там були ці кадирівці, яких неприємно було бачити. А коли в Кам’янське вже повернули й піднялися нагору, то стало спокійніше. 

Був якийсь нервовий зрив, та коли виїхав, то трішки пролікувався. Взяти себе в руки діти допомогли, то стало краще. Я зараз у Львові - приїхав провідати сина, а потім повернуся, і сват мій приїхав звідти.

Звичайно, є надія, що все налагодиться і ми зможемо повернутися, хоча, може, не так швидко, як нам хочеться. Хотілось би, щоб до нового року, чи вже хоча б до весни. Ми просто не витримаємо, якщо це буде дуже довго, і економіка наша, і все це може рухнути. Потрібно, щоб нам швидше допомогли.

Хотілося б, щоб наші діти та онуки якнайшвидше повернулися до нормального життя, щоб можна було переключатися на роботу та вчитися.