Рогоза Варвара, 17 років, 11 клас, Академічний ліцей № 4

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Шумбарська Ірина Олександрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Ще 24 лютого ніхто навіть не міг передбачити те, що доведеться пережити кожному українцю упродовж грядущих місяців. Напередодні вечір був доволі спокійним, хоч за новинами світ готувався до чогось страшного. Не дивлячись ні на що, я з упевненістю готувалась до наступного дня, оскільки саме 24 лютого я мала б захищати науково - дослідницьку роботу. Згадую, як з особливим відчуттям відповідальності я заснула у своєму ліжку. Коли о четвертій ранку на Київ летіли перші ракети, у мене завібрував телефон через надіслане повідомлення. Чомусь я відразу вирішила його прочитати, а не відкласти на потім, проте від побаченого захолола кров. Почалась війна. Вже о восьмій годині я дізналась, що мій дядько Ігор збирається на фронт, бо ж він не міг стати осторонь цих подій. З 2014 року він брав участь в антитерористичній операції на сході країни. Тому не вагаючись став у стрій до своїх побратимів.

А я з батьками та бабусею лишилася вдома. У перші дні було неймовірно страшно, ми ховалися у підвалах та по декілька годин чекали на відбій повітряної тривоги будь то день чи ніч, контролювали ситуацію та відстежували новини цілодобово. Напевно мені назавжди закарбується в пам’яті темна зоряна ніч, а на півночі червона заграва від вибухів. Моторошно ставало тоді, коли, піднімаючи голову, бачиш близько десяти ракет, які летять знищувати чиюсь домівку та відбирати життя у тих, хто попри все хоче жити і планувати майбутнє. Можливо в Обухові ми не відчули усіх жахів війни, але прекрасно запам’ятали відчуття страху за життя рідних, які не мали змоги виїхати у більш безпечні місця і не з чуток знають, що таке звук ворожих літаків, що один за одним скидають на місто десятки бомб. Або ж за того, хто брав участь у боях за Київщину, Сумщину, Харківщину та не завжди мав змогу сказати, що він хоча б живий. І так день за днем ми звикали до такого жахливого життя, але намагались всіляко допомогти дорослим: пекти пиріжки, готувати їжу, плести маскувальні сітки й передавати на фронт, а наші захисники впевнено відвойовували кожен клаптик нашої землі.

Проте на початку літа сталось те, чого моя родина боялась найбільше. На Донеччині бої ставали все запеклішими і механізовану бригаду мого дядька перевели саме туди. 3 червня був звичайний сонячний день і нічого не передбачало біди, але трагічна звістка сколихнула нас. Дядько Ігор загинув, захищаючи кордони нашої держави. Для мене він завжди був відважним героєм, проте я навіть не могла уявити для скількох людей він ним став.

Важко пережила цю подію наша родина, особливо бабуся. Важко підібрати правильні слова, оскільки це невимовний біль - втратити дорогу для тебе людину. Відтепер моя родина ніколи не пробачить тих нелюдських звірств, що скоїла росія. Я завжди знала, що це терористична країна, проте від 24 лютого моя позиція стала чіткою та зрозумілою - ненавидіти кожного росіянина - це зовсім нормально.

Згадуючи про мирне, щасливе й безтурботне життя, я й досі не можу повірити у те, що одна мить зруйнувала тисячі, а то й мільйони людських доль. А все через кровожерливих сусідів, що прагнуть знищити нашу суверенну й незалежну державу й знову заточити нас за гратами свого тоталітарного контролю. Проте вони навіть не розраховували на те, яку гідну відсіч може дати наш вільний народ, бо ж, об’єднавшись усією країною, ми стали однією величезною родиною. Разом ми проходимо цей важкий шлях до світлої перемоги і нас вже ніхто не в змозі зупинити.